середа, 22 вересня 2021 р.

Іван Миколайчук. Юність

 

Про часи ранньої юності Івана Миколайчука відомо не дуже багато. Згадував і він, і його сестра Фрозина, що був активним учасником самодіяльності – і в клубі, і в школі. Після сьомого класу, зважаючи на обдарованість хлопця, порадили ставати до роботи в клубі в рідному селі Чорториї. 

четвер, 2 вересня 2021 р.

Роман Балаян. КіноСковорода

 


Олексій-Нестор Науменко

-         Пане Романе, чому, працюючи над екранізацією тургєнєвськоrо «Відлюдька», ви запросили у співавтори сценарію саме Івана Миколайчука?

- «Відлюдько» - це три сторінки, що займають у фільмі перші п'ять хвилин. Решту довелося вигадувати. Я зробив це на власний розсуд, не знаючи життя лісу, й шукав співавтора, здатного мені пособити. Випадково зустрів Івана в коридорі студії Довженка, почав йому розповідати... Він мені: «О, як чудово! Фільмуй мерщій!» Я питаю: «Може, маєш знайомого лісника, який допоміг би мені розкрити ауру лісу?» Іван полюбляв класно брехати, тож і мовить: «Та я сам з одинадцяти до тринадцяти років лісником працював!» І видав прекрасні деталі. Скажімо, над поваленим стовбуром завжди кружляють синиці, бо ж під корою дерева кишить хробачнею, але птахам до неї не дістатися.

Я відразу ж запросив його у співавтори. Три дні ми провели на Русанівських Садах. Я багато про що дізнався. Ось хоча б таку деталь. Питаю: «Іване, а як тоді малюків годували? Сосок же не було?» Він пояснив, як: мякуш хліба вмочували в молоко, обгортали клаптиком тканини, зав'язували та й давали дитині смоктати.

Я теж у селі виріс, але такого не чув. Спершу подумав: «Боже, який жах!» Але потім вирішив, що це чудово.

-         А до «Відлюдька» ви часто спілкувалися?

-         Ми приятелювали й доти. Уже в першій своїй курсовій роботі я запросив Марічку (дружина Івана Миколайчука, співачка. - Ред.) заспівати, а Іван на моє прохання переписав текст пісні так, як мені було треба. До слова: Марічка співає майже в усіх моїх фільмах.

-         Як ви сприйняли новину, що актор Миколайчук став режисером?

-         Усі знають: Іван не просто був актором, а ще й брав участь у драматургії, режисурі – де це було можливо. Сценарій «Пропалої грамоти» Драч написав разом із ним – час уже казати про це відкрито. Хоча в титрах прізвище Миколайчука як сценариста відсутнє.

Я не применшую праці Бориса Івченка, але в режисурі цієї картини теж відчутний вплив Івана. Це стало очевидним після « Вавилона ХХ». Після тієї кінострічки мій інтерес до Івана значно зріс. Щойно побачивши матеріал, я сказав, що це геніально (тоді в Києві були поширені такого роду епітети). У буфеті я зустрів одного режисера, який вочевидь вважав себе світочем, та й кажу йому: «Бачив геніальний матеріал і зрозумів, що треба тікати з Києва, - нічого нам тут робити». А він у відповідь: «Знаєш, бува, матеріал геніальний, а фільм не дуже...» Не хотів визнати!

-         Чим вас вразив «Вавилон»?

-         По-перше, актори у фільмі грають по-українському: в них український не лише текст, а й пластика, й гумор. Добрий російський виконавець не зіграє так, як це зробив, скажімо, Лесь Сердюк.

-         По-друге, вперше в українському кіні я надивився іронії: щодо себе, щодо народних звичаїв, звеличень і принижень тощо. Мене це приголомшило. Якщо «Тіні» - це особливий, споглядальний підхід через світ речей, caгa, де ролі не вимагають поліфонічности, то у «Вавилоні» Іван глибоко копнув український характер.

Мені не до вподоби сотні живописних та скульптурних портретів Шевченка з тужливим виразом обличчя. Як відомо, він був зовсім іншою людиною. Так само й Іван, котрий у звичайному житті нагадував черговий портрет Тараса Григоровича: й на студії, і в Спілці кінематографістів вештався похмурий, висловусий, проте у своїй компанії та вдома був веселий і жвавий. За допомогою «Вавилона» він виправив уявлення про український народ, вивільнився з полону стереотипів. Усі персонажі там якісь космічні: вони мають простір і над собою, і під собою. Я щоразу наводжу приклад, як два брати, поховавши матір, запрошують людей у хату на поминки. Вони спускаються з гори, й один другого питає: «Що, йдуть?» - «Ідуть». - «Усі?» - «Всі». - «От публіка!» Такого ще не було. Наприклад, «За двома зайцями» - міщанська комедія, що віддзеркалює менталітет напівміського населення... Фільми поетичного кіна орієнтовані в бік Карпат... Іван же спромігся піднятися до ментальности загальнонаціональної, не карпатської, хоч він і гуцул.

-         Що говорили на студійній худраді про «Вавилон...»?

-         Зауважень було безліч. Один гарний поет підвівся й каже: «Іване, все настільки геніально, що жодні зауваження не здатні спаплюжити картину!» Щоправда, цей самий поет виступив проти чудової волоської пісні у сцені під деревом – з огляду на її чужорідність. Одначе, як на мене, ця пісня взагалі вийняла картину з території України й кинула у світ. Коли ми вийшли із зали, я сказав Іванові: «Викинеш пісню – не розмовлятиму з тобою!»

Матеріалу було багато, тож картину довелося скорочувати. Особливо це позначилось на останній частині – святі Йордану: там було багато цікавого, та через скорочення щось загубилося, й залишилася якась схема, тенденційність. Але, зрештою, це не заважає мені сприймати фільм загалом. «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Пропалу грамоту» й «Вавилон ХХ» я називаю справжнім українським кінематографом. Є ще й інші чудові роботи в поетичному кіні, але ці чотири я виокремлюю.

-         Ви одразу зрозуміли «Вавилон»?

Так. Не відразу зрозумів «Пропалу грамоту», вирішивши, що це концерт ансамблю пісні й танцю імені Верьовки. Параджанов із мене потішався: мовляв, молодий іще... А через 15 років я раптово побачив цю стрічку по телевізору й не міг відірватися! Івана вже не було, однак я вирішив-таки вибачитися.

«Пропала грамота» свого часу отримала третю категорію – і її призначили для показу лише в Україні. Того ж 1987 року мав відбутися всесоюзний кінофестиваль у Баку. Я керував творчим об'єднанням «Талісман», де Ітигілов, Фіалко й Криштофович зробили пристойні фільми. Проте я сказав їм: «Висуньмо від нашого об'єднання «Пропалу грамоту»! Зробімо це! Мені так приємно визнати свою помилку...» Пішов до Мащенка й кажу: «Колю, я подивився фільм і ледь не збожеволів! Це приголомшливо! Я знаю, в Баку він матиме успіх». Мащенко почав пояснювати, що є інші кандидати. Але я наполягав: «Захисти! Обіцяю, що й першу категорію дістану». Я зателефонував до Москви міністрові, а той порадив відправити картину до Спілки кінематографістів СРСР, аби її підтримали там. Я зателефонував Дьоміну та Плахову[1] і сказав, що є геніальний фільм п'ятнадцятирічної давнини, котрий прошу підтримати...

У Спілці картину переглянули. «Геніально!» не кричали, проте поцінували високо. Таким чином «Пропала грамота» попрямувала до Баку, де Іванові присудили приз за внесок у вітчизняне кіно.

Тоді я знову зателефонував Мєдвєдєву[2]: «Ти обіцяв першу категорію?» Той відповів: «Ромчику, прочитай телекс на студії Довженка!» Виявляється, він уже надіслав звістку про те, що «Пропалій грамоті» її присуджено. Таким чином я виправив свою помилку.

-         Чому ви не запрошували Миколайчука на ролі у своїх фільмах?

-         Є маса артистів, до яких я чудово ставлюся, проте вони в мене не знімаються. Я обираю виконавців насамперед за типажем, а вже потім за талантом. Приміром, після «Відлюдька» я дізнався, що Миколайчук хотів сам грати цю роль. Однак мені була потрібна міцна людина, така ж могутня, як цей ліс. Я навмисно оголюю її торс, тож до мого задуму більше пасував Голубович. А Іван, звісно, грав би щось інше.

Багато акторів і в Україні, й у Росії нарікають: «От, Балаян фільмує своїх, а нами нехтує!..» Це безглуздя. Скажімо, Смоктуновського я вважаю найгеніальнішим артистом, дарма що він не грає в моїх стрічках. Якби я навіть захотів із ним працювати, то не знав би, на яку його взяти роль. Хіба що в «Польотах» замість Табакова... Але ж Табаков – мій друг, а я фільмую лише друзів. Смоктуновський міг би зіграти у «Філері» жандарма, та навіщо з такою маленькою роллю звертатися до такого артиста? Я намагаюся створити ансамбль однієї школи: запрошую актора на головну роль, а в партнери беру тих, із ким йому легше буде працювати. Це аж ніяк не піддає сумніву можливостей представників інших шкіл.

-         Чому, на вашу думку, Миколайчук зазвичай не втілював образи сучасників?

-         Причина, думаю, - в його обличчі, яке геть не пасувало до жахної радянської дійсности. Лице Івана було «глибоке», воно не мало відношення до ХХ століття. Та все ж до Миколайчука-режисера я ставлюся куди серйозніше, ніж до Миколайчука-актора.

-         Але ж він зняв лише два фільми... До того ж один із них не можна вважати успішним...

-         Яке це має значення? Кожен режисер, до речі, має один Фільм. Що ж до другої картини, то я вважаю: Іван не повинен був її робити. Після «Вавилона» не годилося повертатися до старого задуму. Він був хоч і близький Іванові тематично та соціально, але чужий його мисленню пластично. Скажімо, стрічка «Два місяці, три сонця» близька мені темою, проте в художньому сенсі – далека.

-         Навіщо ж узялися?

-         Та мало чого ми робимо! Це із серії «ЩО я можу», а не «ЩО я хочу».

-         А як у Росії сприйняли такі фільми, як «Тіні» й «Вавилон»?

-         Там мало показували ці стрічки. Глядач може їх до кінця й не збагнути. Скажімо, «Тіні забутих предків» більшість авдиторії зібрали в Карпатах, де гуцули прийшли подивитися на себе. Їм не треба нічого пояснювати. А для столичного глядача фільм був трохи складніший. Та яке це має значення? Тобто важливий сам факт, що мистець виніс на публіку своє творіння, однак не має значення, чи зрозуміла вона його? Існує три типи визнання: найнижчий – визнання публіки, другий – визнання критики, й третій – визнання колег. От і все!

Я знаю режисерів, котрим не подобається «Вавилон», вони не полюбляють фільми такого штибу. Та це їхня особиста справа. Наскільки я розумію, «Вавилон» і є справжньою Україною: Іван розповів про неї не правду, а істину.

Якось голова громади українців у Польщі запитав мене, які українські стрічки можна підібрати для ретроспективи. Серед інших, зокрема й «Вавилона», я назвав «Комісарів». Він сказав: «Але ж там є партійна лінія…» Ну, то й що? Фільм «Комуніст» Райзмана дивився весь світ і давав призи, у захваті були найкращі світові режисери... Митець має право щиро помилятися.

-         Як Миколайчуку вдалось у кінематографі створити, сказати б, власну країну?

Він завше був більше, ніж актор. До нього додому ходили не лише пити й співати, а й слухати всілякі небилиці. Зауважу, побріхував страшенно! Проте вірилось. Завжди вигадував інший світ, створював міти.

-         Добрий режисер – усе одно, що письменник. Якби Маркес навчився працювати з акторами й камерою, то «Сто років самотности» стали б найкращим фільмом світу – вони вже написані як сценарій. Однак гарних режисерів мало...

По суті, було дві людини, чия думка могла б мене образити чи до чогось підштовхнути, - Параджанов і Миколайчук. Миколайчука я вважаю рушієм і просвітителем в українському кінематографі. Його місія не зводилася лише до акторського виконання чи режисури – важлива була сама його присутність. Іван міг навіть не приходити на студію, однак ми розуміли, що є людина, яка

ориrінально й природно мислить. І якщо вона скаже, що це лайно, значить, так воно і є.

-         Його можна назвати певним камертоном?

-         Поза сумнівом. Це все одно, що піти до оракула перевірити долю. Я колись вдало найменував його «КіноСковородою».

-         Миколайчук часто виконував ролі філософів. Багато хто з філософом його й порівнює. Чи таким він був насправді?

-         Знаєте, я ніколи не заводив з Іваном глибоких бесід. Ми могли мовчати, й це важило значно більше. Він полюбляв філософствувати з іншими, але не зі мною.

-         Ви обговорювали ваші роботи із професійного погляду?

-         Авжеж. Він розповідав шматки зі своїх майбутніх творів, я ділився власними задумами. «Відлюдько» й «Польоти» йому подобалися навіть дужче, ніж мені. Після худради з «Польотами» він, виходячи із зали, повернув мені мою репліку: «Якщо виріжеш хоча б шматок, я з тобою не розмовлятиму!»

-         Вирізали?

-         Мене намагалися змусити, проте якось в'яло вони за те взялися... Дуже важко в цьому фільмі знайти поганих людей.

-         Однак і героїв, у розумінні радянської кон'юнктури, немає.

-         Це інша річ. Скажімо, питали, чому колектив, у якому працював головний герой, не зібрався обговорити його поведінку? Або – чому він не повернувся додому після останньої сцени, не покаявся? І таке інше. Рішення щодо фільму затрималося в Москві на кілька місяців. Потім картину прийняли, але дозволили крутити лише в Україні. А каннські й венеційські директори, почувши про неї від критиків, шукали її в столиці Союзу, однак їм її не показували. При цьому Держкіно примудрилося продати фільм до 27 країн: сім із них – соцтабір, 20 – капдержави. Мені вдалося «помститися» за всі зауваження на адресу «Польотів». Річ у тім, що у стрічці я використав багато іноземної музики, не дотримуючись авторських прав. І капкраїни, що придбали фільм, наклали за це штраф на Держкіно СРСР. Уявляю, як мене там кляли!

-         Навіщо ж продавали фільм на Захід?

-         Вони настільки захопилися ідеологічною місією, що забули про

це. От миша й проскочила!

-         А як Миколайчук висловився про «Польоти»?

-         Із захопленням сприйняв гру Олега Янковського, позаздрив як актор. Більше нічого не пригадую. Пам'ятаю, хто й за що сварив, а хвалити я і сам себе вмію.

-         Якось в інтерв'ю ви сказали, що з легкістю можете визначити внесок Миколайчука в той чи той фільм. Звідки така впевненість?

-         Радше самовпевненість. Проте, знаючи Івана, я інтуїтивно розумію, які слова чи деталі він вигадав під час зйомок. Це проглядається в учинках артиста: що було запропоноване його герою і яким чином він те змінив.

-         Це зумовлено добрим знанням натури Миколайчука, його характеру…

-         Характер відомий близьким людям. Я здогадуюсь, на що Іван був здатен у кіні. Однак це не означає, що знаю його цілковито. Через те, що його компанія не була моєю. Моя компанія – це В'ячик Криштофович, Костя Єршов і Міша Бєліков. Миколайчукова компанія – Брондуков, Осика, Степанков, скульптор Фуженко... До того ж їхня компанія вміла чудово співати й ПИТИ, а я ЦЬОГО не вмію.

-         Та напевне вмієте слухати...

-         Умію, коли мені цікаво. І пити вмію, проте в нас, кавказців, це називається «гуляти».

-         У чому різниця?

-         Ми не п'яніємо. Мабуть, через те, що скільки п'ємо, стільки й закусуємо.

-         В останній рік свого життя Миколайчук допускав до себе далеко не всіх. Ви опинилися серед наближених. Чому? Яка міра споріднености між вами?

-         Не знаю. Мабуть, він відчував, що я борюся за його життя. Так каже Марічка, однак мені ніяково це обговорювати.

Чим близький мені Іван? Вірмени, як і українці, довгий час жили в ярмі, не мали держави. У вірмен вічно звучить тема геноциду й «сумних очей». Однак цим важко підкорити світ – йому не цікаві чужі невдачі, він вітає лише успіх. У «Вавилоні ХХ» Івану вдалося показати не те, як українці вміють плакати, а як вони вміють сміятись.

Іван вийшов із глибини народу, це людина, яка народилася поетом і пішла поетом. Багато хто питає, що робив би Іван зараз?

Гадаю, спився б, бачачи, як усі стрибають із місця на місце... прагнуть бути депутатами... Знаєте, деякі люди залишають цей світ, аби не стати свідками чогось поганого. Так пішов Висоцький, так пішов Миколайчук. Вони обрані, й доля в них інша.

Чи замислювався Миколайчук перед своєю смертю над тим, хто він такий і що робив на цій землі?

Він не говорив зі мною про це. Та я і не обговорював би таких тем. Людина буває щира наодинці із собою, а зі співрозмовником – лише в останню хвилину перед смертю. Іван хотів одужати, - вірив, що я зумію йому допомогти... Проте нічого не вийшло.

-         Чи залишилося щось таке, про що ви не договорили з Миколайчуком?

-         Єдине, про що я мріяв, - щоб він зняв «Небилиці про Івана». Це було б сильніше за Кустуріцу! Картину зафільмували вже по смерті Миколайчука, але не сталося... І не могло вийти. Й не варто було цього робити! Знаєте, в нас полюбляють відбудовувати нові церкви на місці старих. А в Римі нікому й на думку не спало б щось відновлювати. У всьому світі сакральні місця оточують увагою і... огорожею.

 

Київ, липень 2006

Кіно-Коло, № 32. – 2006



[1] Віктор Дьомін - кінокритик, сценарист, у 1986-1990 роках - секретар правління Спілки кінематографістів СРСР; Андрій Плахов – кінокритик, у 1986-1990 роках – голова Конфліктної комісії з творчих питань і секретар правління Спілки кінематографістів СРСР, один з авторів КІNО-КОЛА. - Ред.

[2] Армен Мєдвєдєв – кінокритик, продюсер, у 1987-1989 роках – перший заступник голови Держкіна СРСР. - Ред.

 

понеділок, 30 серпня 2021 р.

Михайло Іллєнко: «Іван знав якусь неймовірну таємницю»

 


Бесіду веде Олексій-Нестор Науменко.

-          Пане Михайле, як ви познайомилися з Миколайчуком?

-          Я знав його років од 19-ти. Вікова різниця між нами становила тільки шість років, однак тоді я сприймав Івана як представника іншого покоління. Згодом дистанція зменшилася.

Ми познайомилися на студії Довженка. Вона справила на мене дивовижне враження різноманіттям постатей, котрі просто не вписувались у стереотипні рамці щодо кіноакторів. Є актори, котрих чути на третьому поверсі, як вони заходять на перший. Це частина професії: актор повинен уміти привертати увагу. А Іван, на відміну від багатьох колег, не відзначався буйним портретом. Він видався мені тихою, непомітною людиною.

Іван Миколайчук. Юність

  Про часи ранньої юності Івана Миколайчука відомо не дуже багато. Згадував і він, і його сестра Фрозина, що був активним учасником самодіял...