четвер, 18 березня 2021 р.

Побачити себе: образ українця, створений Іваном Миколайчуком. Частина друга

Іван Миколайчук у фільмі Вавилон ХХ

  Частина перша 

«Віри­ти Іва­но­вим сло­вам – зда­ло­ся б!!! Бо він го­во­рить, як муж на­гий і чи­с­тий, зне­кров­ле­ний і гро­мом за­гар­то­ва­ний, го­лод­ний і впізнав­ший смак ме­ду, та без­ко­рис­ли­вий, як оті бджо­ли, що на­но­шу­ють світові ме­ду»(1).

 

Гу­мор як важ­ли­вий інгредієнт мен­таль­но­го пор­т­ре­та ук­раїнця увінчує ба­ро­ко­ву кон­цепцію твор­чості Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Це уви­раз­ню­ють «Про­па­ла гра­мо­та» та сце­нарій «Не­би­лиці про Іва­на», ство­рені на ма­теріалі фоль­к­лор­ної тра­диції. На час їх по­яви з по­чут­тям гу­мо­ру у національ­но­му те­атрі та кіно бу­ло про­блем­но: спро­ек­то­ва­ний ззовні, він зво­див­ся до псев­до­фоль­к­лор­ної од­но­тип­ності і ви­я­вив­ся фак­тич­но на­чи­с­то поз­бав­ле­ним внутрішньо­го змісту та ко­ло­ри­ту.

Гу­мор як ан­ти­те­за тра­гедії чи ме­ло­дра­ми па­ра­док­саль­ним чи­ном впли­ває на ре­ципієнта – той інко­ли пла­че, але від сміху (лат. humor – во­ло­га). До­б­рий гу­мор обез­зброює, найгірший – при­ни­жує. От­же, уміле ви­ко­ри­с­тан­ня йо­го як інстру­мен­ту в тій чи іншій куль­турній політиці дає швид­кий, дієвий і три­ва­лий ре­зуль­тат – ком­плекс мен­шо­вар­тості, на­при­клад. Відчу­жен­ня від своєї національ­ної іден­тич­ності прак­ти­ку­ва­ло­ся в СРСР що­до на­се­лен­ня усіх ко­лишніх со­юз­них ре­с­публік – май­же усіх. Де­ге­роїзація історії, на­дан­ня провінційно­го ста­ту­су націона­льній куль­турі су­про­во­д­жу­ва­лись тво­рен­ням пев­них «мен­таль­них» сте­рео­типів, оз­ву­че­них у по­пу­ляр­них анек­до­тах. Функціону­ю­чи, во­ни сну­ва­ли ідею фор­му­ван­ня ра­дянсь­кої лю­ди­ни, по­за­як висміюван­ня на етнічно­му ґрунті вста­нов­лю­ва­ло ме­жу між «ми» та «во­ни», між ти­ми, хто пе­ре­бу­вав на «пе­ри­ферії» та ти­ми, хто іден­тифіку­вав се­бе з ос­нов­ною по­пу­ляцією(2). Ха­рак­те­ри­зу­ю­чи ук­раїнців, подібний гу­мор підкрес­лю­вав їхню не­до­лугість, про­ста­ку­ватість (знан­ня) або на­впа­ки – скнарість і хи­т­ру­ватість (мо­раль). У цьо­му кон­тексті відповідно­го ви­к­рив­лен­ня за­зна­ла інтер­пре­тація ко­зацтва як суб’єкта ук­раїнської історії – гуч­ний регіт ви­о­кре­мив­ся у не­від’ємну ри­су зга­да­них пер­со­нажів. Такі бар­ви на за­гал виз­на­ча­ли ос­нов­ну палітру за­собів «ху­дож­ньої ви­раз­ності», яки­ми ви­во­див­ся на публіку об­раз «національ­но­го ге­роя».

Іван Миколайчук у фільмі Вавилон ХХ

«Про­па­ла гра­мо­та» та сце­нарій «Не­би­лиць про Іва­на» ре­пре­зен­ту­ва­ли гу­мор у ключі при­за­бу­тої на­род­ної сміхо­вої куль­ту­ри, по­вер­та­ю­чи ау­ди­торії здатність «сміючись усвідо­млю­ва­ти свої не­доліки і ра­зом з цим ствер­д­жу­ва­ти свою справжню гідність»(3). Так, «Не­би­лиці про Іва­на», на­пи­сані у жанрі фоль­к­лор­ної каз­ки з до­три­ман­ням її се­ман­ти­ки та сти­лю мо­ви, яв­ля­ють варіант гос­тро соціаль­ної кри­ти­ки. Гу­мо­ри­с­тич­на но­та про­ни­зує феєрич­ну роз­повідь про ко­за­ка Ва­си­ля та йо­го по­бра­ти­ма Андрія, котрі ве­зуть ли­с­та до ца­риці в Пе­тер­бург. Ана­логічна фа­бу­ла не­од­но­ра­зо­во з’яв­ля­лась на ек­рані. При­та­ман­на їй аван­тюрність, при­год­ниць­кий на­ра­тив, як пра­ви­ло, спря­мо­вані на ге­роїзацію історії. У зга­да­но­му ви­пад­ку цей лейт­мо­тив на­кла­дається на фан­та­с­ма­го­рич­ну інтер­пре­тацію оповіді, роз­ка­за­ну в ко­медійно­му жанрі. За не­пи­са­ною тра­дицією ук­раїнських ек­ранізацій Го­го­ля, са­ма стрічка є довільним трак­ту­ван­ням пер­шо­д­же­ре­ла, ав­то­ри(4) роз­ши­ри­ли її кон­текст – зма­лю­ва­ли низ­ку до­дат­ко­вих си­ту­ацій, чим, з од­но­го бо­ку, зба­га­ти­ли, а з дру­го­го – зміни­ли роз­ви­ток сю­же­ту, вве­ли чи­ма­ло клю­чо­вих і дру­го­ряд­них пер­со­нажів, де­мон­ст­ру­ю­чи цю історію під різни­ми ра­кур­са­ми. У го­голівській повісті са­ма дія роз­по­чи­нається з яр­мар­ку в Ко­но­топі, де го­ло­вний ге­рой зна­хо­дить собі двох по­пут­ників, і на по­вну си­лу роз­гор­тається у Пеклі, звідки, після гри в кар­ти з не­чи­с­тою си­лою, дід дя­ка-оповіда­ча утікає на «са­та­нинсь­ко­му коні». Після та­кої при­го­ди, пе­ре­по­чив­ши вдо­ма, він усе-та­ки до­пра­вив гра­мо­ту Ца­риці, про що ко­рот­ко, на­самкінець, зга­дує ав­тор повісті. У фільмі дія роз­ви­вається по­етап­но, низ­кою ок­ре­мих сю­жетів. Пер­ша ве­ли­ка ча­с­ти­на по­ка­зує ідилічну кар­ти­ну Ук­раїни, в яку плав­но вплітається сімей­не жит­тя ко­за­ка Ва­си­ля, дру­га – по­чи­нається по­шу­ком по­бра­ти­ма, роз­ви­вається опи­сом спільних зви­тяг і за­вер­шується пе­кель­ною при­го­дою, тре­тя – за­но­сить ко­заків до царсь­ко­го па­ла­цу на аудієнцію і мо­вить про їхнє по­вер­нен­ня до­до­му. Та­ким чи­ном, кіне­ма­то­графічна «Про­па­ла гра­мо­та» і літе­ра­тур­на по­ста­ють дво­ма са­мостійни­ми історіями. Ос­нов­ний ли­цедій – ко­зак Ва­силь, після ви­хо­ду фільму на ек­ран став ана­ло­гом Ко­за­ка-Ма­мая для су­час­ників: нині він фігу­рує в Інтер­нет-ан­на­лах «Вікіпедії» як «го­ло­вний ге­рой од­ной­мен­них мультфільму (1945) і фільму (1972), зня­тих за мо­ти­ва­ми повісті “Про­па­ла гра­мо­та” Го­голівсько­го цик­лу “Ве­чо­ри на ху­торі біля Ди­кань­ки”. Втіле­ний на ек­рані ак­то­ром Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком. <…> наділе­ний все­осяж­ни­ми по­зи­тив­ни­ми яко­с­тя­ми <…>, [він є. – О.Я.] втілен­ням ле­ген­дар­но­го За­порjзько­го ли­цар­ст­ва»(5).

Ко­зацькій темі не бра­кує ек­ранізацій. До неї звер­та­ло­ся не тільки ук­раїнське, а й не так дав­но польсь­ке (1999) і російське (2009) кіно, раніше – німець­ке (1924), фран­цузь­ке (1936), англійське (1938), аме­ри­кансь­ке (1962), італійське (1963), чесь­ке (1987)(6). Ре­зуль­тат цих зу­силь здебільшо­го зво­дить­ся до на­ма­ган­ня про­чи­та­ти ко­заць­ку ха­риз­му. Збаг­ну­ти її на прак­тиці ви­я­ви­лось так са­мо не­про­сто, як го­голівський афо­ризм про те, що «рід­кісний птах до­ле­тить до се­ре­ди­ни Дніпра». В обох ви­пад­ках оче­вид­не – не са­моціль, важ­ливіше – як во­но мис­лить­ся. Ко­заць­кий об­раз при­вер­тає ува­гу па­ра­док­сальністю, не­звичністю по­ведінки, які пе­ре­тво­ри­ли йо­го в ек­зо­тич­ний об’єкт(7). «Зви­чаї у за­по­рожців дивні, вчин­ки хитрі, а мо­ва і ви­гад­ки гострі й пе­ре­важ­но схожі на глу­зу­ван­ня».(8) Усе це відо­б­ра­жає своєрідне життєве кре­до, сфор­му­ль­о­ва­не в одній зі сцен «Про­па­лої гра­мо­ти» са­мим Не­чи­с­тим. Тим примітніше, що такі рідкісні адек­ватні пред­став­ни­ки ко­заць­ко­го пле­мені на кіно­е­крані, яки­ми ста­ли Ва­силь зі своїми по­бра­ти­ма­ми, є над­бан­ням ко­медійно-фан­та­с­тич­ної кіно­повісті. Во­ни не відмов­ля­ють собі у зем­них втіхах, але вод­но­час «жи­вуть по Пи­санію»; вміють во­ю­ва­ти, хоч би й із не­чи­с­тою си­лою, але за­ра­ди ми­ру по-філо­софсь­ки по­во­дять­ся у по­друж­нь­о­му житті, в яко­му не гре­бу­ють і «бабсь­кою ро­бо­тою», як Ва­силь, «за­ско­че­ний» ка­ме­рою за мо­тан­ням пряжі; вдатні на ви­гад­ки та ска­жуть прав­ду у вічі чи то Чор­ту, чи то Ца­риці. Влас­не, ос­тан­ня де­таль і при­зве­ла до за­бо­ро­ни фільму, та­ким чи­ном дяч­кові ***ської церк­ви бу­ло за­ка­за­но роз­повіда­ти з ек­ра­на про при­го­ди сво­го діда, ко­за­ка Ва­си­ля, на дов­гих 13 років(9). Звич­ним для істо­рич­но­го кіно бра­ваді та ге­роїчній па­те­тиці ав­то­ри «Про­па­лої гра­мо­ти» про­ти­с­та­ви­ли інший спосіб ре­пре­зен­тації національ­ної історії – «амбіва­лент­ний кар­на­валь­ний кон­цепт увінчан­ня-розвінчан­ня»(10). Та­кий підхід ви­я­вив­ся про­дук­тив­ним – стрічка до­нині зберігає свою патріотич­ну ха­риз­му, бу­ду­чи од­ним з най­по­пу­лярніших зразків ук­раїнсько­го кіно.

Сце­нарій «Не­би­лиці про Іва­на, знай­дені в ма­ль­о­ваній скрині з на­пи­са­ми» (1983) скла­дається з кількох опо­відок, де «та­кий собі Іван сміхо­ва­нець», ман­д­ру­ю­чи сві­том, ут­рап­ляє в різні си­ту­ації. Цей сце­нарій, ство­ре­ний на фоль­к­лор­но­му ма­теріалі (з ка­зок, бай­ок, ле­генд та пісень), на відміну від ре­ш­ти ав­торсь­ко­го до­роб­ку Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, не є спро­бою інтер­пре­тації або ци­ту­ван­ня фоль­к­лор­них форм, на­впа­ки – йо­го на­пи­са­но із до­три­ман­ням їхніх сти­ль­о­вих за­сад. То­му йо­го ге­рой є хре­с­то­матійним об­ра­зом, ко­т­рий у різних варіаціях оспівується пе­ре­ка­за­ми ба­га­ть­ох на­родів світу: «Дур­ний та Му­д­рий, – ка­жуть, йо­го зброя! В панів – зли­дар, в на­роді ка­жуть – пан!»(11) , і згідно з місце­вою тра­дицією, – «зо­веть­ся, звіс­но, він Іван!». Ман­д­ру­ю­чи світом, він од­ним да­рує про­зріння, інших сприт­но об­во­дить круг паль­ця. В ціло­му ж філо­софія цьо­го пер­со­на­жа по­ля­гає у то­му, що він ви­ко­нує влас­ну місію «співом, жар­та­ми і кпи­на­ми»: «Отак по­во­лень­ки, по­во­лень­ки до­б­родійством вер­нув собі я зір і став хи­мер­ни­ком у світі! Вер­нув я собі зір – по­вер­ну й вам!»(12). Ця мо­раль за­од­но підсу­мо­вує зна­чен­ня і ме­ту гу­мо­ру у філо­софській візії Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка.

Миколайчук на зйомках Вавилону ХХ

Се­ред га­ле­реї ти­пажів, ви­пи­са­них Ми­ко­лай­чу­ком-ре­жи­се­ром і сце­на­ри­с­том, на ок­ре­му ува­гу за­слу­го­ву­ють жі­ночі об­ра­зи та ан­ти­ге­рої: Маль­ва, Пріська і Бур­бе­ла – з «Ва­ви­ло­ну ХХ», Вівдя, Да­на й Орест – з «Біло­го пта­ха…» Дра­ма­тургія зга­да­них ге­роїнь має діалек­тич­ний склад і ви­бу­до­вується із син­те­зу по­роч­ності й чес­но­ти. Кон­тра­ст­ни­ми і, мож­на ска­за­ти, за­ко­номірни­ми до­пов­нен­ня­ми до те­ми Жінки в Ми­ко­лай­чу­ковій твор­чості – гу­мо­ри­с­тич­ним та елегійним відповідно – є дру­жи­на ко­за­ка-Ва­си­ля та ма­ти братів Дзво­нарів Ка­т­ри­на: по-суті во­ни відо­б­ра­жа­ють дві сто­ро­ни однієї ме­далі – сімей­ної жінки, по­ба­че­ної очи­ма чо­ловіка, а та­кож ди­ти­ни.

За не­пи­са­ною тра­дицією ан­ти­ге­рой у ми­с­тецтві ра­дянсь­ко­го періоду був реч­ни­ком тих ав­торсь­ких ду­мок, що пе­ре­бу­ва­ли під іде­о­логічним та­бу. З цієї по­зиції кур­куль Бур­бе­ла у «Ва­ви­лоні» та по­вста­нець Орест у «Біло­му пта­хові…» ре­пре­зен­ту­ють дві провідні іде­о­логічні су­пе­реч­ності, які про­ни­зу­ють ук­раїнську історію ХХ ст.: ва­ви­лонсь­кий Бу­бе­ла не зовсім ски­дається на ти­по­во­го кур­ку­ля з про­грам­них ра­дянсь­ких творів, він по­лемізує з сільським філо­со­фом Фабіаном і у своїй по­важній та хи­жу­ватій суті про­ти­с­тав­ляється за­паль­но­му ен­тузіаз­мові більшо­виків. Роль Оре­с­та Ми­ко­лай­чук як співав­тор сце­нарію «Біло­го пта­ха…» за­ду­му­вав для се­бе, як би він її по­дав – за­ли­шить­ся за­гад­кою (більшою інтри­гою міг бу­ти хіба Ма­ру­сяк, зігра­ти яко­го за на­пи­са­ним спільно з Борисом Дзю­бою та Бо­ри­сом Івчен­ком сце­нарієм «Камінної душі»(13) мав намір Ми­ко­лай­чук). Ймовірно, ця роль тяжіла б до філо­софсь­ко­го по­трак­ту­ван­ня, подібно Ро­ма­нові в «Ан­ничці» (1969). Орест як він є – у ви­ко­нанні Бог­да­на Ступ­ки – вкла­дається у схе­му гу­цульсь­ко­го фоль­к­ло­ру, ви­гля­да­ю­чи версією оп­ришківсько­го ва­таж­ка.

Ре­зю­му­ю­чи об­раз ук­раїнця в ре­цепції Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, слід відзна­чи­ти два клю­чо­вих підґрун­тя – філо­софію ско­во­ро­динсь­ко­го ти­пу та фоль­к­лор­ну тра­дицію. Об’єк­тив­ною відмінністю є та об­ста­ви­на, що до Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка фе­но­мен «ук­раїнської душі» по­ка­зу­ва­ли з по­зицій ре­жи­серсь­ко­го кіно, та­ким чи­ном – у формі більш аб­ст­ра­го­ваній, а от­же, пев­ною мірою дис­танційо­ваній від гля­да­ча. Ми­ко­лай­чук ожи­вив у нас са­мих се­бе – на­шу не так істо­рич­ну, як мен­таль­ну пам’ять.

1 Ми­ко­лай­чук І. На­би­лиці про Іва­на, знай­дені в ма­ль­о­ваній скрині з на­пи­са­ми: літе­ра­тур­ний сце­нарій // Білий птах з чор­ною оз­на­кою: Іван Ми­ко­лай­чук: спо­га­ди, інтерв’ю, сце­нарії / Упор. М. Ми­ко­лай­чук. – К.: Ми­с­тецтво, 1991. – С. 378.

2 Див.: Дми­т­ри­ев А. Со­ци­о­ло­гия юмо­ра: Очер­ки. – М., 1996. – http://www.philosophy.ru/iphras/library/wlaugh. html

3 Скіда­но­ва В. Гу­мор у фоль­к­лорній твор­чості ук­раїнсько­го на­ро­ду. – http://www.philosophy.ua/lib/ 15skydanova-doxa-7-2005.pdf

4 Сце­нарій «Про­па­лої гра­мо­ти» на­пи­са­в Іван Драч. Ре­жи­сер – Бо­рис Івчен­ко.

5 http://uk.wikipedia.org/wiki

6 Крім «Во­гнем і ме­чем» Єжи Гоф­ма­на, йдеть­ся про ек­ранізації «Та­ра­са Буль­би».

7 Де­таль­ний опис ко­заць­кої «по­ве­денції» за­пи­сав Д. Явор­ниць­кий зі слів І.І. Рос­со­ло­ди: Эвар­ниц­кий Д. За­по­ро­жье в ос­тат­ках ста­ри­ны и пре­да­ни­ях на­ро­да. – К.: Ве­сел­ка, 1995. – С. 244–272.

8 Явор­ниць­кий Д. Історія за­порізьких ко­заків. – Т.1. – Львів.: Світ, 1990. – С. 177.

9 Завершена 1973 ро­ку, «Про­па­ла гра­мо­та» вий­ш­ла у про­кат після 1986 ро­ку. Див.: Го­сей­ко Л. Історія ук­раїнсько­го кіне­ма­то­гра­фа. – К.: KINO-KOЛO, 2005. – С. 250.

10 Кан­динсь­ка В. Кон­цепція національ­ної історії у фільмі «Про­па­ла гра­мо­та»// Кіно-Те­атр. – 2003. – № 2. – http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=80

11 Ми­ко­лай­чук І. Неби­лиці про Іва­на, знай­дені в ма­ль­о­ваній скрині з на­пи­са­ми: літе­ра­тур­ний сце­нарій // Білий птах з чор­ною оз­на­кою: Іван Ми­ко­лай­чук: спо­га­ди, інтерв’ю, сце­нарії / Упор. М. Ми­ко­лай­чук. – К.: Ми­с­тецтво, 1991. – С. 319.

12 Там са­мо. – С. 316.

13 Див.: Іван Ми­ко­лай­чук: Сце­нарії. – К.: Ре­дакція жур­на­лу «Міжна­род­ний ту­ризм», 2008. – С. 15–52.


Ольга Ямборко

Кіно-Театр. – 2012. № 2

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...