субота, 20 березня 2021 р.

Іван Миколайчук у «Тінях забутих предків»

 

Івана Миколайчук, Лариса Кадочникова у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964

1963 рік. Кіновиробництво в УРСР бурхливо розвивається і потребує нових обличь. Режисери запрошують студентів – педагоги безуспішно намагаються заборонити їм зніматись, тому що це відволікає від навчання, в якому не тільки теоретичні дисципліни, а й практичні заняття, участь у зйомках курсових і дипломів. Але Віктор Івченко, знаючи, що Сергій Параджанов їде в Карпати знімати фільм «Тіні забутих предків», рекомендує йому свого студента, який щойно закінчив 2-й курс. Сергій Параджанов здивований, він, який в режисурі вже з 1952 року, не звик до такого, є ж достатньо акторів професійних, які активно знімаються. До того ж уже затверджений актор з Москви Геннадій Юхтін. Але, як свідчать очевидці, Параджанов погодився на проби невідомого Івана Миколайчука тільки з поваги до Івченка. Ті проби вирішили все.

Лесь Танюк, переглянувши «Тіні забутих предків», записав у щоденнику:

«Наскільки я знаю, спочатку затвердили Гену Юхтіна з Москви. Але він за типажем пролетарій, за тридцять – а тут любов юна, відчайдушна – Юхтін пролетів. Параджанов проявив характер – наполіг… <…>

Параджанов:

-       Я, знаєш, впервые сказал себе: «Тормози, проскочишь!». И парень оказался – золотой! Говорить, еще, правда, не обучили – в кадре, зажим… Но все остальное! – намного лучше того, что мы иной раз ему предлагаем – я или Ильенко!»[1].

На знімальному майданчику зустрілися двоє, неймовірно далеких одне від одного людей – студент кінофакультету, в якого за плечами скромний акторський досвід обласного драматичного театру та два роки навчання в Києві, й акторка з ВДІКівським дипломом, трьома роками роботи в театрі «Современник», одного з найпопулярніших в СРСР, і дві головні ролі у фільмах. Партнерство несподіване і незвичне. Але талант молодого актора, його врода не тільки не поступились московській акторці Ларисі Кадочниковій, а, більше того, забезпечили прекрасний дует, що залишається в памяті надовго. Ще в час виходу «Тіней забутих предків» було пущено в хід визначення Івана й Марічки – «карпатські Ромео і Джульєтта». Можна сказати і так, але, як і будь-яке порівняння, воно не точне, адже Іван Палійчук та Марічка Гутенюк, на відміну від веронських персонажів, – це діти природи, й унікальні саме своєю єдністю з чудовою природою Карпат. Людське єство й акторська харизма допомогли обом акторам показати кохання щире й непідробне, засяяти щастям істинного почуття. Хоча передчуття «Не бути нам в парі» не обмануло Марічки. Поєдналися вони тільки після смерті Івана.


[1] Танюк Лесь. Твори. – Т. 11. Щоденники 1965 р. Січень-серпень. – К.: Альтерпрес,  2007. – С.727.

 

Микола Гринько, Леонід Єнгібаров, Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків»

В такого режисера, як Сергій Параджанов, зніматися непросто: актор повинен мати підвищене відчуття стилю, відповідати вимогам мистецтва високої точності. Та Миколайчук у будь-якому середовищі (реалістичному, стилізованому, умовному), в будь-якому історичному часі, в будь-якому костюмі був органічний. Йому – стрункому, з красивою осанкою – пасував будь-який костюм. В нього був шарм, те особливе, визначальне, чим відрізнявся від інших акторів. Був професіоналом, а це означало, що не боявся втратити власний імідж, коли треба, ставати і негарним (згадати бодай юродивого Гната у фільмі «Тривожний місяць вересень»). Він сприймав кіно як мистецтво широких можливостей, і йому легко було зрозуміти наміри режисерів-новаторів. 1971 року, аналізуючи роботу Миколайчука в «Тінях забутих предків», Юрій Іллєнко писав: «Актор не ставив перед собою завдання створити повнокровний, психологічно точно виявлений, емоційно місткий характер поза самими глибинними взаємодіями з усім арсеналом виражальних засобів фільму.

            Взяти хоча б епізод коли Івана Палійчука вбиває в корчмі Мольфар. Згадайте ритми, темп, колористичні трансформації, музичне вирішення епізоду – в якій гармонії з усіма цими елементами кіномистецтва перебуває мистецтво актора. <>

       Значимість Миколайчука не вичерпується роботою над роллю, актор працює над фільмом»[2].

         Зазначимо, що це погляд оператора на актора. І познайомившись на зйомках того знаменитого фільму, обидва – Миколайчук та Іллєнко – періодично співпрацювали разом – у «Білому птахові», а згодом у «Лісовій пісні», і в «Легенді про княгиню Ольгу». Не буде перебільшенням стверджувати, що Іван Миколайчук був у цих фільмах свого роду захистом від диктату форми, помякшував дію «всемогутньої кінокамери, її гри з дійсністю». І там, де творча співпраця обох митців спиралася на взаємне порозуміння, вони досягали найбільших успіхів.



[2] Іллєнко Юрій. Уявне інтерв’ю. // Білий птах з чорною ознакою. – К. Мистецтво, 1991. – С. 112–113.

Тетяна Бестаєва, Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків»

Про фільм «Тіні забутих предків» та його візуальну мову, про образотворчу культуру народу як її джерело, написано чимало. Аналізовано й акторську роботу Миколайчука, який творив образ в ключі, задуманому режисером, розкривав філософію образу і значною мірою – характер конкретної людини. Миколайчук передав внутрішній світ і стан свого героя, його видіння. Як вільно він почувається у світі фантазії, не відриваючись від реального буття! Поетичне кіно в жодному разі не ігнорує світ, реальність матеріальну. Але в ньому зображення реальності не є самоціллю, оскільки виняткову роль відіграє фантазія, уміння актора бути природним і невимушеним у реальності поетичній. Стан закоханості, емоції щастя і страждання після його втрати в актора надзвичайно точні й правдиві. Найбільше вражає – як йому, ще зовсім молодому, за півтори години екранного часу вдалося прожити життя свого героя – опоетизувати кохання, зіграти драму осиротілої душі у новелі «Самотність» і, зрештою, перевтілитись у людину, що стає газдою, хотіла б вписатись у буденне життя, бути таким, як усі, але не змогла. Іван не мріє про матеріальне багатство, тому що все навколишнє – гори, полонини, кохана Марічка – таке багатство, більшого за яке увити неможливо. Але прекрасна природа втрачає принаду без коханої. Настає смерть героя. Критик В. Турбін чи не перший помітив, що смерть Івана Палійчука передано у фільмі не за звичними правилами кінематографа, де смерть настає раптово і персонаж після цього зникає безслідно. Тут же бачимо метафізичні речі (чаклування Юри), які штовхають героя до смерті. Постановник, оператор і актор вийшли за межі кінематографічної норми, зіштовхнулися зі смертю як такою, показали її як процес, а також ритуальне відспівування небіжчика. До того ж вихід за межі норми став даниною автентиці та естетичній вишуканості.

Якщо ж розширити цей аспект творчості Миколайчука-актора, то, забігаючи наперед, варто згадати два фільми Юрія Іллєнка, в яких героям Івана Миколайчука довелося помирати – дядька Лева в «Лісовій пісні» і найзнаменитішого князя Київської Русі Володимира у фільмі «Легенда про княгиню Ольгу», який впродовж фільму перебував на смертному одрі, й сам сюжет постав як бажання Володимира дізнатися все про свою бабусю, княгиню Ольгу.

«Треба зауважити, – писав сценарист і критик Леонід Череватенко, – що взаємини з “тим світом” у І. Миколайчука були завжди заплутані й активні, тема смерті не давала йому спокою, постійно бентежила його сумління і розум»[3].

«Тіні забутих предків» дали потужний поштовх національному саморозкриттю українських кінематографістів. Зокрема, оператор Юрій Іллєнко відтоді усвідомлює себе українським митцем. У часи бездержавності митці, будучи українцями з народження, переходили у світ імперської культури. Юрій Іллєнко навпаки: з імперської культури перейшов до української. Не без впливу Івана Миколайчука. Фільм «Тіні забутих предків» з Миколайчуком у головній ролі дав поштовх для формування напрямку поетичного кіно, появи фільмів «Хто повернеться – долюбить», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою».

Фільм «Тіні забутих предків» С. Параджанова став сенсацією – відкривав світові Україну, заховану в надрах російської імперії під назвою СРСР. Ще суттєвішим було значення фільму для України, її кінематографа і культури взагалі. В 60-х роках, коли мистецтво в Україні відігравало велику роль, „Тіні забутих предків” стали не лише зримим проявом національного існування, а й могутнім формотворчим чинником і органом історіософічного прозріння. І в цьому неабияка заслуга виконавця головної ролі – Івана Миколайчука.

                       Лариса Брюховецька



[3] Череватенко Леонід. З відстані двох десятиліть. // Кіно-Театр. – 1999. - № 5. – С. 6.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...