середа, 24 березня 2021 р.

Спогад К.Степанкова з книжки "Мій Костя"

 

Іван Миколайчук, Кость Степанков. З книги "Мій Костя"

ІВАНОВІ

Завжди людину, що одійшла з життя земного, ми, поки що жи­вущі на цій землі, або вихваляємо, або ганьбимо її. Так у нас чомусь склалось.

 

Маю Івана, як маю!

Чистий, закоханий в свою Буковину, в людей, серед яких жив, в усі Карпати, Прикарпаття, Покуття та й в Східну степну Україну... На тлі цеї землі Іван склав свій світ, мистецький світ. Непотрібна була йому цивілізація, закладена законами, далекими від совісті людської!

Іван - поєднання романтики і доброго природного аналізу Він вмів аналізувати і милуватись. Це не було надбаним, це було його єство. Він цим іскрив, кидав, іноді і не бажаючи, промінчики на всіх! На всіх!

Він відкрив і подарував мені світ Західної України, її пісні, кос­тюми, настрої.

Ми дружили домами. Пили чай - рідко, частіше горілку. По вбранню можна було дізнатись про Іванів настрій - якщо вишука­но елегантний, в капелюсі, значить на душі в нього тяжко.

Він був дуже делікатною людиною. Радився, прислухався, на знімальному майданчику ніколи нічого не вимагав, тільки просив. І так він поводив себе не лише зі мною.

Колись почув від моєї мами, Євгенії Василівни, пісню, нашу, східну, - і взяв її у "Вавилон": "Ішло дівча лучками". В кожної люди­ни Іван вчився, в кожній людині знаходив щось для себе непо­вторно цінне.

Чи не в усіх картинах ми із ним співали. Найкраще співалося десь на чужині, в Прибалтиці, наприклад, де знімалися "Розвідни­ки", чи в Киргизії...Закриємось, по чарці вріжемо і співаємо. В "Комісарах" співали всі, просто співали, як Бог на душу покладе...

Ми з Іваном вміли і горілку пить як слід. І сцени вигадувать. І зразу ж їх грати. Ми багато чого вміли. І все в нас виходило. З радістю...

Ви говорите тепер "неординарні", "геніальні"... А хто з нас про це тоді думав? Це ви зараз так говорите. А тоді ми просто працю­вали. І дуже злагоджено, добре відчуваючи нерв одне одного...

І не треба робить з нього святого, або дурнуватого. Він був просто трошки луччий, ніж ми з вами. Благородна, відкрита люди­на... не дістає мені спілкування із ним...

Його потяг до Стефаника, Шевченка, Достоєвського, Лесі Ук­раїнки, Параджанова, Ліни Костенко... - можу ще називати, але навіщо?! - він їх любив.

Кіно є кіно - велике закохання його.

Але попри все він любив свою землю, свою родину і - свою Марічку.

Попри всі розумні і нерозумні баловства Іванові він любив Марічку.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...