четвер, 25 березня 2021 р.

Спогади Ади Роговцевої з книжки "Прості речі"

Іван Миколайчук, Кость Степанков під час зйомок фільму "Розвідники". 1968.

 

«Кажуть, комусь перед самою смертю відкривається істина, а вони її знали завжди»

 

 

запитує Анна Липківська

Іван МИКОЛАЙЧУК (1941-1987)

Іванчик... Рідне серденько. Ми були як брат і сестра. У мене з ним були ближчі стосунки, ніж з іншими, бо і в нього, і у мене були великі сім’ї, на які ми працювали — це нас завжди поєднувало, тому нам було про що поговорити, крім усіляких творчих дурниць. Він про моїх усе знав, я — про його, ми відчували, коли хто стомлений, коли засмучений...

Якось Іван розповів, що весь час пересилав мамі гроші на хату, а одного разу приїхав до неї і каже: «Те закрили, се закрили, все позакривали, мене не зніма­ють...» — тобто став жалітися трішки. І тоді мама винесла мішечок грошей: «Ось вони, всі твої, я їх складала». — «Мамо, я ж вам казав, що це вам, щоб ви жили нормально!» І про це він саме мені розказав. Тобто ми з ним, як найкращі подруги, могли й попліткувати трохи, й обговорювали щось майже заборонене, особисте: і здоров’я, і статки, і всі наші негаразди...

Він часто постував, був худесенький, блідий, тому, коли приходив до нас у гості, я бігом-бігом на кухню, щоб його нагодувати тим, що йому можна. І він стра­шенно цінував, що я одразу зрозуміла — як треба, щоб він і наївся, і посту дотримав. Їли вони взагалі мало — співали весь час із Костем Петровичем. Катя часто згадує, що гімн України вона вивчила малою під столом на нашій кухні: Іван із Костею по­шепки співали, а дитина дослухалася. Миколайчук привів до нас і Марічку свою, і Ніну Матвієнко, і Валю Ковальську, які згодом, як я вже казала, створили тріо «Зо­лоті ключі».

Іван мучився через те, що в нього не було дітей. Є чоловіки, які цим не дуже переймаються, а Ваня, по-моєму, був на цьому «поведений». Якось так склалося, що в половини наших друзів діти були, а в половини — ні. І він потрапив до другої, але батьком таки став, правда, названим — виховав доньку і сина своїх родичів. Тобто він був людиною переповненою — у нього доброта просто хлюпала через вінця...


Того вечора, коли Льоня Биков1 потрапив в аварію, Ваня подзвонив нам із Костем Петровичем і сказав: «Скоренько до мене». Ми кинули все, приїхали, і Миколайчук прямо при нас у бібліотеці знайшов книжку, в якій рік зберігав Льонин лист. Биков написав його задовго до аварії і просив у ньому, щоб, якщо з ним щось трапиться (у нього було хворе серце), ми продали машину й допомогли його сім'ї. А машину було так розбито, що вже й не було що продавати... Це історія про довіру, коли людина розповідає про найсокровенніше тим, з ким вона могла радитися, хто не винесе сміття з хати, не зробить нічого неправильного...

І коли біда підійшла вже близько й до Івана, Марічка не могла з ним упо­ратися — у нього були страшенні болі. Він серед ночі кричав: «Марічко! Склянку горілки!» А вона казала: «Я ж і дати не можу, і не дати не можу... Що мені робити?» І ось одного разу телефонує вона мені й каже: «Адо, приїдь! а Іван мене звав «Пекельцем». — Пекельце, їдь, він нехороший, я не можу з ним уладнати! Його треба в лікарню, а він не хоче». І я приїхала, мусили викликати «швидку», а Іван відмов­лявся: «Пекельце, яка лікарня? Глянь!» — він піднімає сорочечку — а там ребра такі, начебто вже немає м’язів, немає геть нічого, крім кісток і шкіри... Я вже не пам’ятаю, що тоді говорила, що робила, але до лікарні він з нами поїхав. І знову я говорю про довіру. Торкнутися, не нашкодити, а так, як у «Безприданниці» — «хоч поплач зі мною». Не з кожним же поплачеш, правда? Це був мій Іван.

А згодом Марічка подзвонила — ми з Катею були вдвох у хаті — і каже: «Іван згасає... Зараз ще встигнете...» — і ми пішли. Іван уже лежав без свідомості, такий красивий, що можна було здуріти! Тоді ми з ним побачилися востаннє. З братиком моїм, з моїм синочком, з моїм Іваном. Того дня, 3 серпня, я написала:

 

***



Іван вмирає, що ж бо нам робити?

«Похукайте на серце, розпаліть в мені життя,

а смерть забороніте...» —

Так він сказав би, але він мовчить.

І вже його свідомість не кориться

буття законам — він зійшов з межі.

Та як на тебе мертвого дивиться?

Поки живий, порадь, допоможи.

Шевченків син Іван, хай стане диво:

проскачеш на гарячому коні,

з коня всміхнешся зверхньо, незлостиво

усім-усім на світі. І мені.

Іще живий, говоримо востаннє.

Ти незбагненний, ти такий простий...

Лиши нам головне своє зізнання:

де сили брав самотньо хрест нести?

Тепер доніс? Складаєш світлі крила

і віддаєшся в вічності глибінь.

Ми не змогли... Чужі, то й не зуміли

тебе добром утримати в тобі.

І цілу ніч періщить дощ,

сумний та сірий... Небо плаче...

Проскоч, Іване, смерть, проскоч!

Устань, миленький, встань, козаче!

 

Боже, яким він був красивим! Йому хотілося погуляти, і він це робив. Люба Поліщук потім згадувала: «Я йшла коридором кіностудії Довженка, ще мало що розуміла, бо це був тільки початок зйомок, — і раптом у блакитному джинсовому костюмі вийшов Бог! І я вмерла!» Тобто, як тільки ви його бачили, у вас одразу ж зароджувалося високе-високе захоплення. Надлюбов’ю ж усього Іванового життя була Марічка.

                 А зараз таких чоловіків немає?

                 Такого захоплення особистістю, яке викликав у мене Іван, у моєму житті більше ніколи не було. Бо у нього ж, попри красу, була ще й ніжність до всього жи­вого. Пригадую, одного разу Іван із Костем Петровичем співали біля вогнища у нас в селі, аж раптом приходить баба Галя: «Я прокинулася від думки: "О боже, треба ж уже до корови вставати, раз радіо працює!” А це ж не радіо! Це ж ви!» Вони їй ще щось поспівали, вона біля них посиділа, і Йван їй такого наговорив! Так її возвели­чив, так підняв, що вона аж до смерті ні про що інше й не згадувала. Він їй: «Жінка, красуня, співачка, талановита, і до корови пішла!» — все у нього було прекрасне й неземне.

Отакий був Іванчик.

Ада Роговцева. 1960-ті.

 

1 Леонід Биков (1928-1979) - український актор, режисер, сценарист. У 1951-1960 рр. працював актором Хар­ківського державного академічного театру ім. Т. Шевченка. Зіграв у фільмах «Приборкувачка тигрів», «Дорога моя людина», «Альошкина любов», «На семи вітрах», «Розвідники», «В бій ідуть лише "старі”», «Ати-бати, йшли солдати...» (виступив режисером двох останніх стрічок) та ін. Загинув в автокатастрофі.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...