середа, 31 березня 2021 р.

Чуттєва нить, або кришталева туфелька попелюшки

Віталій Юрченко працював на кіностудії ім. О. Довженка редактором фільмів, його ім'я стоїть у титрах багатьох фільмів, зокрема, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка і "Така пізня, така тепла осінь" І. Миколайчука.

 

Коли Іван Миколайчук ще тільки ставав знаменитим, його часто порівнювали із Попелюшкою. Справді, сту- дент-третьокурсник раптом стає виконавцем двох го­ловних ролей - у фільмі «Сон» Володимира Денисенка і фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

 

У «Сні» він зіграв молодого Тараса Шевченка. Не­зважаючи на молодість і відсутність досвіду, він справився з роллю. Усі професійні знання, надбані на заняттях в інституті, помножені на даний при­родою талант, були використані максимально, чо­го й вимагало таке почесне і відповідальне завдан­ня, як створення образу національного генія.

У «Тінях забутих предків» було інакше. Якщо б знімальна група на машині часу могла б в’їхати в Карпати XIX чи навіть ХVIII століть і зняти фільм про побут гуцулів, то відзнятий матеріал можна бу­ло б використати у фільмі «Тіні забутих предків». Але машина часу не знадобилась. І в другій поло­вині XX століття все було, як тоді: і гори, і полони­ни, і вівці, і смереки. Ті ж трембіти, ті ж вишивки, ті ж пісні, ті ж звичаї. І це не музей просто неба, а нормальний повсякденний побут маленького на­роду поруч з усіма досягненнями цивілізації. Жод­них кордонів, майже натуральний обмін (техніка — туди, сувеніри — сюди), взагалі — повний кон­такт, але змішання немає. Чи був Іван Миколайчук схожий на свого героя Івана Палійчука, як дві краплі води, не так важливо. Важливо було те, що він був не тільки актором, який виконував роль, але й тінню у плоті свого забутого (чи незабутого) предка. Так він себе відчував.

Результат, як відомо, перевершив усі сподівання. Актор одразу став прославленим і знаменитим. Зо­бов’язаний він був цим, звичайно, своєму таланту. Та не лише. А й співпадінням своєї людської індивідуальності з роллю. Не в тому сенсі, що грав самого себе, а в тому, що завдяки фільмові немов би проник у минуле свого народу, відчув себе там своєю людиною. Взагалі, став іншою людиною, хо­ча не відразу це помітив.

Слід сказати, що фільм взагалі досить відчутно вплинув на долі його творців. Сергій Параджанов з режисера нікому невідомого став усесвітньо відомим, але в Україні не зняв більше жодного фільму. Юрій Іллєнко з оператора перетворився на режисера. Лариса Кадочникова, вроджена москвичка, залишила Москву, театр «Соврємєннік» і залишилась у Києві.

Щодо нашого героя, то порівняння з Попелюшкою виявилось досить пророчим. Дві головні ролі на по­чатку творчого шляху, немов дві кришталеві туфель­ки, подарованих феєю маленькій бідній дівчинці, краса якої явилась світові не відразу, відрізнялись од­на від одної.

Пам’ятаєте — втрата одної з них могла б обернутися для Попелюшки великою життєвою катастрофою. І тільки випадок, в якому в казках прихована вся помітна закономірність, повернув їй принца, а її — принцові.

Тут аналогія між долями актора і казкової дівчинки немов обривається. Тому що доля подарувала йому два різних способи втілення образу на екрані (другий — це те, що було в «Тінях...»)

Він успішно і блискуче рухається по шляху, означено­му «Сном». Між ним і образами героїв, яких належало зіграти, існувала дистанція, яку треба було подолати, і яку він долав, використовуючи свій талант, профе­сіоналізм, зростаючий досвід. Він грав персонажів позитивних і негативних, головних і другорядних, військових і штатських, героїв літературної класики і пригодницького жанру. «Гадюка» Віктора Івченка, «Бур’ян» Анатолія Буковського, «Анничка» Бориса Івченка, «Розвідники» Ігоря Самборського, «Коміса­ри» Миколи Мащенка, і ще, і ще. Його любили зніма­ти, йому подобалося зніматись. І хоча не всі ролі були рівноцінними, всі вони були корисні.

Роль Івана Палійчука в цьому прейскуранті ролей виглядала певним винятком, хоча й дуже при­ємним.

Але зараз виходило, що якісь відкриті в собі здібності для існування на екрані не могли бути використані, марнувались. Якась примарна мож­ливість скористатися ними майнула в «Камінному хресті» Леоніда Осики. Але роль в Івана була неве­лика, другопланова. Він не був тут незамінимий, як у «Тінях», які віддалялися в минуле, залишаючи відчуття порожнечі. Саме ця роль, цей фільм не­сли в собі відчуття якогось дива.

Це відчуття жило всередині і вимагало виходу. По­пелюшці для повного щастя потрібна була друга туфелька, яку приніс принц. Для Івана на цю роль доля визначила Юрія Іллєнка. А кого ж іще? Саме Іллєнко, який зняв «Тіні», міг відтворити той фан­тастичний світ, який жив в уяві Івана.

Іллєнко на той час уже поставив два фільми: «Кри­ниця для спраглих» і «Вечір на Івана Купала». Пер­ший був заборонений, другий — напівзаборонений. Виникла можливість ще однієї спроби пов­ноцінного виходу на екран.

Тому, коли під час тепер уже історичної зустрічі на прохідній кіностудії ім. О.Довженка Миколайчук зробив Іллєнкові пропозицію написати разом сце­нарій «Білого птаха з чорною ознакою», той не зміг відмовитись.

Сценарій було написано. Починався він цілком епічно: жили-були три брати і покохали вони одну й ту ж дівчину. Вона довго сумнівалась, але вибра­ла одного. А тут війна, кров, ненависть, увірвав­шись в цю країну, упали на кохання. І кохання заги­нуло.

Чи слід говорити, що закохану пару, Дану і Ореста, повинні були грати Миколайчук і Кадочникова, незабутні Іван і Марічка з «Тіней»? Таким чином, лірична лінія немов би продовжувала деяку стилістичну традицію, залишаючи цілком самос­тійними зміст і стилістику фільму.

Чи треба говорити, що люди досить досвідчені й компетентні, запевняли: такий сценарій ніколи не запустять. Любов — фактор позитивний, але кому потрібна любов між донькою священика і саме тим братом, який, нехай і волею обставин, приєднався до «буржуазних націоналістів». Не пройде.

Але сценарій пройшов, і було знято фільм. І його було нагороджено Золотим призом на міжнарод­ному Московському кінофестивалі. Окрім того, за­вдяки фільмові Іван Миколайчук став ще й кіно­драматургом.

Одне не вдалося. Не вдалося йому зіграти Ореста, роль, яку писав спеціально для себе. Це заборони­ли, бо не мав права своєю позитивністю освячува­ти героя негативного. В цій ролі вперше на екрані з’явився Богдан Ступка, і зіграв він її чудово. І Да­ну зіграла Кадочникова, і Миколайчук грав у цьому фільмі, хоча й іншу роль. Але так чи інакше, Марічка й Іван не з’явились на екрані в новий істо­ричний час. Другої туфельки Попелюшка не дістала. Принц не доніс, по дорозі відібрали. Принцеві дорікнути не можна — він зробив усе, що міг. Виявилось, що зіграну роль нічого не замінить. Ні співучасть у створенні сценарію, ні зіграна у фільмі інша роль, ні підбір музики. Нічого! Прикро, що закохані з «Тіней» не з’явились на ек­рані. Обірвалась якась дуже чуттєва нить, яка зв’язувала обидва фільми у щось ціле, більше і зна­чиміше, аніж кожний фільм поодинці.

Та що ж. Час ще був. Можна зробити ще одну спро­бу. Втім, чому одну? Можливостей ще вистачало. Він зіграв кілька ролей, з яких найзначнішою була роль козака Василя у фільмі Бориса Івченка «Про­пала грамота» за Гоголем. Це був фільм, де все бу­ло підпорядковано головній ролі: драматургія, му­зика, акторський ансамбль. Усе працювало на цей образ, розкривало його всебічно і повною мірою, і через цей образ усе набувало і виявляло свій зміст.

Це був досить корисний досвід, після якого він запро­понував новий сценарій «По той бік ночі», написа­ний у співавторстві з Віталієм Коротичем. Постанов­ку цього фільму він мав намір здійснити сам. Позаду вже було два дебюти — актора і кінодраматурга. І пе­редбачався ще один — режисерський.

Тут, мабуть, слід зупинитись, щоб помилуватись буян­ням барв карпатської осені. Якраз восени і відбувала­ся дія майбутнього фільму.

На початку століття багато хто залишав цей благодат­ний край і їхав на пошуки щастя в далекі краї. Похо­вавши дружину, їхав і герой фільму, забравши з собою свою єдину крихітну доньку. За кордоном усе склало­ся добре, але прийшла старість, а разом із нею і хво­роба очей, яка загрожувала сліпотою. Людина завж­ди все відкладає, думаючи, що встигне, але тут відкла­дати вже не можна було. І разом зі своєю дорослою донькою він вирішив поїхати на батьківщину, щоб ще раз поглянути на місця, які зберігав у пам’яті серця. І пам’ять не підвела, хоча він і осліп, ледве ступивши на бетон аеродрому. А його донька знайшла тут своє кохання. Доньку звали Орися. А її коханого - Григор. Чи треба повторювати, що закохану пару повинні бу­ли грати Лариса Кадочникова та Іван Миколайчук?

І ось тепер можна повною мірою помилуватись кра­сою задуму. Мова йде про цю пару закоханих малень­кої гірської країни на тлі вкритих лісами вічних гір. Що б не сталося з самими закоханими, їхнє кохання залишалось безсмертним, і це злиття кохання і при­роди було найкращим свідченням безсмертя народу. Якби Миколайчук зіграв Ореста у «Білому птахові», якщо б він своєчасно поставив «По той бік ночі», то цей надзвичайно красивий задум був би здійснений через десять років після «Тіней»

Але «пробити» сценарій не вдалося, його «зарубали» (якщо висловлюватись кінематографічним жарго­ном). Про причини можна було тільки здогадуватись, тому що ті, які викладені в офіційних паперах, до суті справи не відносились.

Двічі йому таланило з дебютами — акторським і сце­нарним, а втретє не поталанило.

Досі він жив життям, яке було підпорядковане мис­тецтву. У повсякденному житті були свої труднощі, але мистецтву це не заважало. В мистецтві теж не все давалось легко і просто, але йому все-таки, висловлю­ючись словами детективних серіалів, вдавалося кон­тролювати ситуацію. «Зарублена» роль Ореста була першим серйозним попередженням. Життя вже не було підпорядковане мистецтву повністю. Вже не мистецтво вимагало жертв, а мистецтвом доводи­лось жертвувати. Це не вкладалось у свідомості. Отже, починалась боротьба за порятунок свого мис­тецтва від... навколишньої дійсності. Він, мабуть, на­гадував собі багатотонний грузовик з ревучим мото­ром, який безуспішно намагається подолати розмок­лий від дощів крутий глинистий підйом.

А зовні все виглядало нормально. Він продовжував зніматись. Грав ті ролі, які йому пропонували, не особливо вникаючи в суть. Хоча й траплялися цікаві варіанти.

Він пропонував різні проекти для свого режисерсько­го дебюту, але вони незмінно відкидались. І раптом щось трапилось. «Раптом» тут доречно, тому що невідомо, які механізми спрацювали. Простіше кажу­чи, Миколайчуку дозволили поставити фільм за мо­тивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Ро­ман, який став помітним явищем у літературі, з’явив­ся на світ тоді, коли Миколайчук тільки обдумував можливість свого режисерського дебюту. Сценарій «Вавилон XX», як було названо знятий за романом фільм, було написано 1977 року. Зміст роману, на пер­ший погляд, залишався осторонь тематичних по­шуків режисера, але були в ньому речі, що торкалися якихось струн його душі. Старе подільське село з сим­волічною назвою Вавилон, на вікові устої і звичаї яко­го звалюються бурі й біди, які потрясають світ. Син­тез міфічного і реально історичного — це була вже сфера його художніх інтересів.

Фільм було знято. Дебют виявися вдалим — на всесо­юзному кінофестивалі він одержав приз за кращу ре­жисуру. Крім того, в цьому фільмі він зіграв свою кра­щу роль. Сільський філософ і трунар, у якого най­ближча істота — його цап, був незмінним учасником усіх важливих сільських подій і водночас їхнім комен­татором, який дивився на всіх і вся, в тому смислі й на самого себе, збоку. Це було незвично і відкривало якісь нові можливості.

Здалося, що все повернулося на круги своя. Нікому нічого не треба доводити, стіну зруйновано. Навко­лишня дійсність уже не вимагає, щоб мистецтво було принесене в жертву.

І тут захотілося повернутися туди, звідки все почало­ся. Чому б не поставити фільм за давно написаним сценарієм «По той бік ночі»?

Фільм вийшов на екрани під назвою «Така пізня, така тепла осінь». Мабуть, рішення поставити його було помилкою. Повертатися назад — майже завжди не до добра. Але заднім умом ми завжди розумні. Не він перший помилився.

Виявилось, що за цей час багато що змінилось. У сце­нарії багато що застаріло. Його треба було переписа­ти, але для цього ні бажання, ні, головне, сил не було. Здоров’я різко погіршилось.

Фільм не знайшов відгуку ні в кого. І не тільки в тих, хто завжди приймав його творчість у штики, але й се­ред колег, які співчували, підтримували, прихиль­ників фільму не виявилось. Від помилок і невдач ніхто не застрахований. Прикро, що ніхто не оцінив красу задуму.

Але кожний має право на своє ставлення до твору мистецтва. Воно належить авторові доти, поки він його творить. А потім все. Мистецтво належить наро­дові.

Проте тепер стало ясно, куди рухатись далі. «Небилиці про Івана» — такою була назва наступного фільму. Ніхто тоді не знав, що «Небилиці» це усього тільки одна із назв у списку нездійснених задумів Миколайчука. Всі вони несуть печать його особистості. Деякі існують тільки у вигляді коротких літературних заявок, а деякі тільки в пам’яті тих, кому він про них розповідав. їх було немало усіх цих задумів, яким уже ніколи не стати фільмами.

Він помер у 46 років. Таланти, як відомо, — надбання народу. Саме народ повинен подбати про те, щоб та­лант було використано максимально. І з цієї точки зо­ру деякі факти пояснити важко.

Чого вартий, наприклад, наказ, виданий на студії після фільму «Така пізня, така тиха осінь». У ньому стверджувалось, що невдача, яка спіткала режисера, — результат відсутності в нього спеціальної освіти. То­му, поки І.Миколайчук не одержить диплом Вищих режисерських курсів у Москві, народ позбавить його можливості ставити фільми як режисера. І це після того, як журі всесоюзного фестивалю відда­ло йому приз за кращу режисуру за «Вавилон XX». Звичайно, над цим слід було посміятись, але то був сміх крізь сльози.

Або інший, не менш відомий документ.

Робота над сценарієм «Небилиці про Івана» йшла повним ходом. Але це був не той, завжди таємни­чий процес творчості, а саме робота. Сценарій об­говорювався раз, другий, третій, і автор, ідучи за висловленими на обговореннях рекомендаціями, дописував багато сцен, викреслював написане раніше, виправляючи діалоги, скорочуючи обсяг, міняв початок, кінець, збільшуючи обсяг, взагалі робив те, що завжди роблять усі сценаристи всіх часів і народів. І коли робота вже наближалась до завершення, автор одержав цілком дружнього, напівофіційного листа, в якому його, автора сце­нарію, повідомляли, що йому вдалося, нарешті, позбутися націоналістичних тенденцій, в його сценарії закладених. Виявляється, поки автор кроїв і перекроював своє дітище, прагнучи зроби­ти його максимально придатним для екрана, він, сам того не підозрюючи, боровся з націоналістич­ними тенденціями. А повідомити йому про це вия­вилось можливим тільки в разі їхнього подолання. Добре, що той, хто писав листа, уважно стежив за боротьбою і чесно зафіксував мить перемоги.

Тут уже було зовсім не до сміху.

Навряд чи ті, хто підписували згадані документи, самі придумували ці шедеври бюрократичної твор­чості. Тут відчувається могутність колективної думки.

Втім, тепер справа не в цьому. Художникові вже все одно: це житейські подробиці, які скоро забу­дуться. Але народ ще довго буде насолоджуватись його творами. Як правило, це не ті творіння, які автор мріяв залишити після себе, коли був моло­дим. Але не виключено, що, якби глядач одержав можливість (фантастичну) порівняти створене з тим, що могло бути створене, він би надав перева­гу першому.

Віталій Юрченко

                                        «Кіно-Театр», 2001, №3 (35).

«Ти знаєш, хто найталановитіший в українському кіно?»

Мене весь час дивувало і досі дивує, яким чином Іван Миколайчук впливав на людей. Сергій Параджанов, вже проголосивши себе генієм, казав: «Ти знаєш, хто найталановитіший в українському кіно? Іван Миколайчук. Можеш мені повірити». Юрій Іллєнко, як відомо, авторитетів не визнає. Але щодо впливу на нього Миколайчука у фільмі, скажімо, «Білий птах з чорною ознакою», то з цим він погоджується абсолютно спокійно. Леонід Осика, монтуючи свій фільм (зараз не можу пригадати, який саме), показав мені вже готовий фрагмент і спитав: «Як ти думаєш, тут все нормально?» Я сказав, що, як на мене, то нормально. Він зауважив, що йому теж так здається. Але от дивився цю сцену Миколайчук і порадив зробити трохи інакше. І Осика щось там поміняв, хоча ні до чиїх порад не дослухався. <>

Іван Миколайчук ніколи не наполягав – от давайте так і так. Навпаки: «Не треба мене слухати – я дурниці кажу. Мені здається…» І оце «здається» було вирішальним. І секрет цього впливу я не можу розгадати. Мабуть, знає його найближча людина – Марічка, але вона не знає, що вона знає. Вона думає: якщо Іван колись вплинув на мене, то інші що, не люди?

Фільми, у яких він брав участь, чи які сам знімав, мають властивість з часом розкриватися все більше й більше. Навіть ті, що були малопомітними, набувають нової якості.

                                              

Віталій Юрченко

Кіно-Театр. – 2001. – № 5 (37).

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...