середа, 7 квітня 2021 р.

До 80-ї річниці від дня народження Марії та Івана Миколайчуків

 

 
Валентина Ковальська

народна артистка України,  Відмінник освіти України, викладач Академії мистецтв імені Павла Чубинського  

  

 

Писати про дорогих твоєму серцю людей нелегко і надто відповідально. Скільки відведеного нам Богом часу ми провели разом з Марією Миколайчук! На репетиціях, у гастрольних поїздках, на фестивалях, записах на студіях, у прямому ефірі радіо, телебачення, на творчих зустрічах, концертах, кінозйомках. У  тісному контакті багато дізнаєшся про людину, її характер, звички, спосіб життя, і вона стає тобі близькою, майже рідною. Отож моя названа рідня  – Марія Миколайчук, яку  досі  всі ми, родичі і друзі, ласкаво називаємо Марічка.  Знаємо один одного з 60-х років ХХ ст. Познайомившись у стінах тоді Державного заслуженого українського народного хору ім. Г.Верьовки, навіки полюбили українську народну пісню, відкрили для себе її незбагненні обшири. Не переслідували ніяких меркантильних інтересів – у серці звучали тільки мелодії, а перед очима були руки диригента, що виводив нас у світ злагодженого хорового звучання: «Чуєш кру-кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру».

Світловолоса, горда і красива, з сяйвом тихого щастя і любові в очах, Марічка володіє глибоким, бархатистого тембру голосом. Вона раніше від нас з Ніною Матвієнко почала працювати в хорі, і ми, ще молоді співачки, побожно дивилися на неї, крім того, вона ж була дружиною знаменитого актора Івана Миколайчука, якого вже знала вся Україна.

Познайомилися вони в Чернівецькому обласному українському музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської, що на Буковині. Вистачило одного погляду, – і Марічка ніби потонула в Іванових очах, як у пісні співається: «та й втопила голівоньку у синєє море». А море в українській символіці – життя, і в ньому не кожному вдається відчути і зберегти назавжди такі знакові почуття. Їх дуже любили в театрі, називали Ромео і Джульєттою, бережно ставилися до них, щоб не зашкодити народженню цієї красивої пари. Вони кохали один одного, і це кохання ні з чим не порівняти, воно залишається чистим і тепер, коли Іван уже двадцять пять років тому «білим птахом з чорною ознакою» майнув у небеса, залишивши свою Марічку нести важкий життєвий хрест за двох. Та вона не забула жодної хвилини, прожитої з Іваном, свято береже кожну дрібничку в їхній гостинній квартирі на лівому березі Дніпра, з вікон якої видно печерські пагорби древнього Києва.

 


 

  Ми з Ніною Матвієнко побачили Івана у їхній попередній квартирі (що по вулиці Жилянській) на гостинах, там вперше утрьох заспівали пісню «Ой попід гай зелененький брала вдова льон дрібненький», і з благословення Івана народилося тріо, яке згодом дістало назву «Золоті ключі». У їхній завжди переповненій квартирі можна було побачити уславлених кіномитців: подружжя Катерину і Бориса Брондукових, Мирославу й Івана Гаврилюків, Антоніну та Леоніда Осик, Костянтина Степанкова, Нілу Крюкову – всі були молоді та веселі, обов’язково співали, частенько Марія сама чи удвох з Іваном. Він диригував, прикривши очі, і вони забували про все, що зв’язувало їх з цією грішною землею, голоси переплітались або природно розділялися на терцію, то був їхній Космос. Іван мав музичну освіту, грав на баяні, володів витонченим слухом, тонко відчував голосову гармонію – це сімейне. Пізніше разом з Марічкою навчив нас співати стрілецької «Ой у лісі величезнім страшна битва була, не одная стара мати сина ся позбула». Українська народна пісня була найвищою суттю його творчості, тож і звучала у фільмах як невід’ємна частина внутрішнього світу особистості. На зйомках фільму «Пропала грамота» порадив нам протяжно заспівати козацьку пісню «Ой р-роз-прягайте, хлопці, коні» та весільну «Благослови, земле», за  словами  Оксани Бут, «поєднавши експресивність лірики та магічно-смислове побажання «своєму дитяті путь щасливу мати» [1]. У цьому фільмі мала прозвучати ще й відома історична пісня «А вже років двісті», яку ми записували у своєрідній студії на березі річки Псло, що на Полтавщині. Потім з політичних міркувань її було вилучено, і запис, на жаль, пропав безслідно. І.Миколайчук завжди був у пошуках нових інтонацій голосу, музики, мови, бо що вражає, те й запам’ятовується. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському. Тому і використовував народну пісню, відчуваючи її величезний потенціал, «як прийом підсилення значущості події» [2].

 

Марічка

Але передусім він був актором від Бога і від народу, кінозіркою 6070-их років. Це про нього Ліна Костенко написала: «О, як натхненно вміє він не грати, як мимоволі творить він красу!..». Іван був справжній, як сама Природа, особливий, найкращий, йому всі вірили, називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, бо в ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Коли Іван склав іспити в Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, Марічка подарувала йому дві книжки – «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського і «Художник» Т.Шевченка, немовби пророкуючи дві його перші ролі в кіно. Тут можна запідозрити щось містичне, загадкове, що зрештою так і сталося. Його перші ролі  у фільмах «Тіні забутих предків» (1964) та «Сон» (1964) стали тріумфальними, визначальними. Саме фільм «Тіні забутих предків» завдяки особливому колориту Карпатських гір, гуцульським співанкам та коломийкам, а також календарно-обрядовим пісням (колядки, вертеп, веснянки, весільні, поминальні) став шедевром світового кіно. «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», сказав про Миколайчука Сергій Параджанов. А на девятий день після смерті Івана він прийшов з групою своїх знайомих до його могили, з його вуст ми з Марічкою почули слова: «Это мой учитель». Великий режисер розумів, що Іван Миколайчук є уособленням ментальності буковинців і природного осмислення того, що відбувалося у фільмі «Тіні забутих предків». Він був для  нього помічником і вчителем, дарунком неба. Цей геніальний фільм отримав другу премію на VІІ Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, ставши світовим надбанням завдяки живописно-поетичній кіношколі, яка спиралася на фольклорні пісенні та музичні традиції. До речі, Марія Миколайчук записала до цього фільму пісню «Ой глибокий колодязю», була присутня на зйомках і своїм безмірним коханням надихала Івана. Можливо, саме завдяки їй актор феноменально створив образ Івана Палійчука. То був золотий час їхнього кохання і поетичного кіно, про яке писав професор Михайло Собуцький, завідувач кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»: «Поетичне кіно шістдесятих існувало в багатьох кінематографах (італійському, французькому, взагалі європейському); там воно, вирішивши свої завдання, не те щоби зійшло нінащо, але відійшло вбік, очікуючи на нові потреби, коли вони виникнуть. Не так в Україні. Поетичне кіно для нас є знаковим; воно репрезентує Україну в кінопросторі не лише для іноземця, але і для українця, і не лише через опір колишньому директивному цензуруванню» [3].

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, 2 режисерські роботи – доробок Івана Миколайчука за коротке акторське життя. Були фільми «Камінний хрест» (1968 р., режисер Леонід Осика), «Білий птах з чорною ознакою» (1970 р., режисер Юрій Іллєнко) – нова сторінка в його творчості про долю героїв УПА. Після показу в Національному палаці «Україна» стрічка була заборонена як націоналістична і релігійно налаштована. А врятував її тодішній перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест (Іван завжди добрим словом, з великою повагою і вдячністю згадував цього мужнього чоловіка), який сказав: «Я виріс у селі, і у нас піп був найбільш освіченою людиною. Не знаю, де ви бігали, а я особисто в дитинстві бігав за попом». Тому фільм відіслали на Московський міжнародний фестиваль, де він раптово одержав Золоту медаль (1971), згодом відбіркову премію «Срібні сирени» – на МКФ у Сорренто (1972 р., Італія).

 


Удвох з Іваном

 

У сімнадцятирічному віці, згадує Марічка, Іван написав сценарій п’єси «Живий хрест у мертвій діброві», в основі якої лежить досить цікава достовірна сільська історія про місцевих Ромео і Джульєтту. Першим слухачем завжди була вона, його дружина. В інтерв’ю з журналісткою Марічка висловлює думку, що «Живий хрест…» є цікавою п’єсою не лише за змістом, а й за буковинським діалектом, на якому була написана, і сподівається, що «настане час цієї п’єси – було б непогано, якби її поставили, наприклад, у Чернівцях» [4].


Кадр з фільму «Тіні забутих предків»

 

Природа чи Доля подарувала Іванові особливе уміння майстерно володіти Словом. Він завжди носив у собі якісь творчі ідеї і радо ділився ними з друзями. Якось приїхала з Франції режисер Іліан Сабате і запропонувала йому співпрацю над темою долі американки українського походження, що провела своє життя у божевільні. Іван висловив думку написати кожному власну версію сценарію і приготував свою – «TABULA RASA», а І.Сабате – свою. Вирішили зупинитися на Миколайчуковій версії. В одному з інтерв’ю Марічка сказала, що вже сама його заявка на фільм була досить цікавою і читалася як оповідання. «Вони написали сценарій, та невдовзі Івана не стало. Було дуже багато бажаючих працювати над створенням цього фільму, але поки що не бачу такого режисера. От без мого відома взялися до роботи над «Небилицями про Івана». Фільму як такого не вийшло, тому що Івана треба було розуміти, знати його не лише за творчістю, а й власне нутро. Він багато про що говорив між рядками. Я навіть попросила, щоб вилучили з титрів ім’я Івана, бо мені дуже не хотілося, щоб цим фільмом поставили крапку на Івановій творчості. Іван задумав його зовсім іншим» [5].

Тому так щиро зраділа Марія Миколайчук, коли Львівський національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької під керівництвом давнього друга Миколайчуків Федора Стригуна за сценарієм Івана Миколайчука здійснив постановку вистави «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами…» (режисер-постановник Вадим Сікорський).  До  ювілейних заходів, присвячених 70-річчю Івана виставу побачили кияни. Також у Чернівцях до цього ж ювілею стараннями  Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської створено виставу  «Тисяча снопів вітру» львів’янки Галини Канарської  (співавтор сценарію) та  чернівчанки Людмили Скрипки (співавтор сценарію та режисер). Ця високопоетична постановка, як пісня його життя, важкого і небуденного, не залишає глядача байдужим, торкається струн кожного  серця.   Тож коли ми з Марічкою та Ніною 15 червня 2011 року  побували на премєрі цієї вистави, я пересвідчилася, що серце не камінь, час від часу воно  проймалося чистою сльозою.

Відомо, що на межі 1970-их років якось негласно, але  поступово стало заборонятись українське поетичне кіно, а реакційна політика 80-их років, т. зв. «застою», фактично його знищила. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографа і громадського життя. Драматична доля також спіткала фільми Ю.Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), незважаючи на те, що він отримав тріумфальну оцінку і головний приз Міжнародного московського фестивалю. Але поетично-фольклорна сутність актора Івана Миколайчука надихнула його на створення сценарію та режисерську роботу над фільмом  «Вавилон ХХ» (1979) за романом В. Земляка «Лебедина зграя». То був благодатний час розквіту його таланту: він підбирав акторів, натурні плани, працював над музичним оформленням, неповторним баченням народної музики як фонової основи фільму (за словами І.Миколайчука, «провінційної естетики, що її вимушено культивує згнічена нація»). Він, сценарист, режисер і актор у ролі сільського філософа Фабіана, в одному фільмі феноменально впорався із своїм завданням, і цей фільм приголомшує переплетенням святого і грішного, неймовірною щедрістю Іванової думки, класовими протиріччями, музичними шедеврами, імітацією мукання корів – «Йшли корови із діброви», ватагами сільських хлопців, які розташувалися у лебединих крилах і крокують з пародійною піснею «Как родная меня мать провожала» (з української «Ой що ж то за шум учинився»); гулянням молоді, танцями і піснями, розвагами на гойдалках – справжній український Вавилон початку ХХ ст. У 1980 р. кінокартина завоювала приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Його улюбленою роботою було кіно, і «через цю любов він став таким талановитим» (Марічка). До нього тягнулися молоді актори і   більшість із них ставали знаменитими, затребуваними, а головне – вірними друзями, як Іван та Мирослава Гаврилюки, Федір Стригун, Борис та Катерина Брондукови, Ярослав Гаврилюк, Лесь Сердюк, Антоніна та Леонід Осики.

Поруч з іменами українських кіномитців Савченка, Параджанова, Івченка, Донського, Ташкова його  кінострічки дублюються французькою та англійською мовами (у 1990 р., коли тріо «Золоті ключі» гастролювало в Англії, одну ніч Марічка не спала, бо по телебаченню демонстрували дубльований англійською мовою фільм «Тіні забутих предків», який британці називали фільмом майбутнього століття). І.Миколайчук мріяв створити на екрані образ Миколи Лисенка, бо ще у 1982 р. разом з Іваном Драчем написав сценарій; залишилися мрією і фільми про геніального українського композитора Максима Березовського, Леоніда Бикова та ін.

 


Тріо «Золоті ключі» (зліва направо: М.Миколайчук, Н.Матвієнко, В.Коротя-Ковальська)

 

  Марічка ж завжди була поруч, навіть залишила роботу в хорі ім. Г.Верьовки, щоб бути з Іваном. Але тріо «Золоті ключі» трималося. Записали 22 народні пісні в акапельному виконанні на платівку фірми «Мелодія» (1975), яка мала великий  резонанс, тиражувалася декілька разів, багато екземплярів потрапили за кордон. Згодом записали декілька компакт-дисків, також знімалися на телебаченні, озвучували фільми («Женці», «Пропала грамота»), разом із легендарною народною артисткою України Нілою Крюковою гастролювали по всіх куточках України.

3 серпня 1987 р. небо розкололося, щоб полити землю своїми слізьми, адже треба було ховати сина Буковини Івана Миколайчука. Під зливним дощем прощалася з ним його Марія, його родина, вся Україна. Відтоді на ставки його рідного села Чортория прилітають зимувати білі лебеді. Люди називають їх Івановими, підгодовують, чистять ставки і кажуть, що Іванова душа проситься додому.

Тепер Марічка ходить до могили з кам’яним козацьким хрестом і висіченими на ньому словами «Ой устань, козаче, устань, молоденький, по діброві ходить-блудить твій кінь вороненький! Ой нехай він ходить, нехай собі блудить, прийде тая годинонька, що він мене збудить!» як на побачення, на милу розмову, за порадою...

У 1994 р. Марія Миколайчук стає солісткою Національної телерадіокомпанії, продовжує записувати рідні буковинські пісні, щоб люди чули, які вони пишні, гарні, зоряні. У її доробку декілька дисків-альбомів: «Прощаюсь, ангеле, з тобою», присвячений Іванові, а також «Буковино» та «Ой червона калиночко». В золотий фонд радіо вона записала кілька сотень пісень у своїй оригінальній буковинській манері виконання, влаштовувала сольні концерти, у складі тріо «Золоті ключі» записувала пісні до різних фільмів, виступала на фольклорних фестивалях, знялася у фільмі «Тризна»  (режисер В.Вітер), присвяченому Іванові Миколайчуку.

За вірність українській буковинській пісні високе звання «Почесний громадянин міста Чернівців» народна артистка України Марія Миколайчук одержала у 2006 р. Її пам’ятають та люблять і в Розтоках, де знімався фільм «Білий птах з чорною ознакою» і живе наймолодша сестра Миколайчука – Іванка. Марію  поважають у селі Брусниця, де у школі ім. Івана Миколайчука зберегли навіть парту, за якою він сидів. Тут, у Чорториї, на родинному зеленому подвірї стоїть хата-музей видатного митця, куди, як мріяв Іван, кожного року зїжджаються люди на етнофестиваль, який уже девять років має назву  «На гостини до Івана».

У червні 2001 р. Україна святкувала 60-річчя  актора і режисера Івана Миколайчука. У Києві відбулося ряд заходів: у Спілці кінематографістів, Будинку вчителя та в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Урочистості проходили у Національному академічному театрі опери та балету імені Тараса Шевченка (режисер В.Вовкун). На батьківщині, у Чорториї та Чернівцях, зібралися друзі, які працювали разом з Іваном на кіностудії імені Довженка: Роман Балаян, Іван Гаврилюк, Людмила Лемешева, Аркадій Микульський, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Ганна Чміль, Анатолій Сахно, Ніла Крюкова, Федір Стригун, режисери, оператори, творчі колективи. На подвір’ї, де він народився, стоїть збудована Іваном хата, в якій не судилося йому жити. Гостинна Іванова родина радо всіх пригощала. У Чернівецькому театрі ім. Ольги Кобилянської відбувся урочистий вечір, сповнений величезної любові і поваги до Івана Миколайчука, який народився, щоб засвітитися яскравою зіркою своєї епохи… Стараннями режисера Романа Балаяна та Олександра Горобця, головного редактора журналу «Міжнародний туризм», з нагоди його 60-річчя у невеличкому за обсягом каталозі «Іван Миколайчук. Життєпис, фільми, сценарії, задуми, спогади, світлини, бібліографія» (упорядник Сергій Тримбач) потужно розкритий творчий шлях великого актора. Урочистості відбулися у Києві і на Буковині в 2006 р. На свої ювілеї Марічка не звертала уваги, хвилювалася тільки, як би вдало провести пам’ятні Іванові дати.

Першим виданням після його смерті була книжка «Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії» (1991). До його 60-річчя (2001) з’явилося ґрунтовне видання «Поетичне кіно: заборонена школа», згодом – «Іван Миколайчук. Сценарії» (2008) і фотоальбом «Іван Миколайчук. Магія любові» (2011). До цих видань значних зусиль доклали головні редактори журналів «Кіно-Театр» – Лариса Брюховецька та «Міжнародний туризм» – Олександр Горобець.   

Чимдалі віддаляється від нас той час, коли не стало Івана, хоч уже відзначили його 79-річчя від дня народження. 15 червня  кожного року до Чорториї  збираються шанувальники його таланту на кінофестиваль  «На гостини до Івана»,  щоб відзначити день народження великого кіноактора, щиро подякувати Буковинській землі, що подарувала такого всім зрозумілого і дорогого кожному серцю Івана Миколайчука

 


Марія Миколайчук

 

Тепер ми вітаємо обох: Івана – на Небі, а Марічку – на Землі, хоч вони залишаються в парі, бо нерозлучні перед Богом. Візьмемо на себе сміливість від імені українського народу поклонитися їм за любов і вірність до свого рідного краю, за Маріччині буковинські пісні, просякнуті як радістю життя, так і тугою за тим, що не збулося, за Іванові феноменальні кіноролі, які своєю етнічною сутністю, ментальністю пробуджують національний дух українців.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Оксана Бут. Пісенний образ в українському кіно. http://www.ktm.ukma.kiev.ua

2. Там само.

3. Собуцький М. А. Літопис першого століття українського кіно. – http://www.ktm.ukma.kiev.ua

4. Гуренко Л. Марічка Миколайчук: «Іванові було тісно у цьому світі». – http://ukrgazeta.plus.org.ua

5. Там само.

6. Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. – К.: Мистецтво, 1991. – 397 с.

7. Пам’яті Івана Миколайчука. Поетичне кіно: заборонена школа. – К., 2001. – 463 с.

8. Іван Миколайчук. Сценарії // Міжнародний туризм. – 2008. – 43 с.

9. Брюховецька Л. Автопортрет. Десять років потому // Кіно-Театр. – 1998. – №5. – С. 53–54: іл.

10. Про новий фільм українських кінематографістів «Іван Миколайчук. Посвята» / Авт. сцен. Л.Лемешева, реж. А.Сирих, оператор Ю.Гармаш.

11. Брюховецька Л. Реабілітація духовності: Парадокс І.Миколайчука // Кіно-Театр. – 1998. – № 2. – С. 24–26.

12. Криворчук Г. Два перстені // Україна. – 1995. – №21–22. – С. 2–4:
   Бесіда-інтерв’ю з дружиною І.Миколайчука Марією.

13.  Лемешева Л. Іван Миколайчук. Присвята: Кіносценарій // Сучасність. – 1996. – №3–4. – С. 15–41.

14. Мащенко М. Іванове літо // Укр. культура. 1996. №6. С. 2021.
 
15. Размашкіна І. Іван Миколайчук. Посвята // Кіноеатр. 1999. №3. С. 41.
  
16. Сердюк Л. Я мав честь бути другом Івана Миколайчука: Спогади про Івана // На екранах України. 1996. №33. С. 13; №34. С. 3.

 17.  Череватенко Л. Іван Миколайчук: Сцен. телепрограми // Кіно-коло. 2001. №12. С. 115129.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...