пʼятниця, 2 квітня 2021 р.

Ліна Костенко. «Я була щаслива читати цю книжку»

 


Виступ на презентації книги «Поетичне кіно: заборонена школа» 2 листопада 2001 року в «Українському домі»

            Сьогодні у нас велика подія. Цій книжці немає ціни. Може, це перша така фундаментальна праця, яка дасть поштовх для нових осмислень того неперебутнього явища, яким є українське поетичне кіно 60-х років.

            Книжка присвячена памяті Івана Миколайчука. Вчора я дивилася фільм Куросави. Ви запитаєте, а при чому тут Куросава? Та при тому, що це безсмертне. Що кожен народ шукає в геніях себе. Як японці знайшли себе в Куросаві, так Україна знайшла себе в Миколайчукові. Може, вона цього й не  знає, її тепер спантеличують багато чим іншим, але фактично оце і є той геній, в якому нація знаходить себе. Тільки що Куросава працював не в умовах заборон і репресій, він жив у країні, де сходить сонце, а у нас ідеологічний Прокруст ламав кості талантам, – і ось в таких умовах, замовчуваний, нереалізований Іван Миколайчук, який прожив так мало, залишив по собі таку геніальну пам'ять. І що прикметне в цій книжці. Вона ж присвячена Іванові Миколайчуку, а дивіться, тут вони всі, його сучасники і сподвижники, вся та дивовижна плеяда митців, які могли б бути славою світового кіно – а  у нас їх часом навіть не знають.

            Я була щаслива читати цю книжку. Вона вся на документах, отже, наукова, а водночас і невимушена, цікаво читається. Рубрикація чітка, розумна, як і належить ґрунтовному виданню, але є матеріали і розхристані, один взагалі закінчується на «але» з трьома крапками. Тим цікавіше. Я думаю, є ще багато документів, у різних людей, надалі ця книжка буде ще збагачуватись.

            Не буду аналізувати детально, кожен має можливість зробити це сам. Зверну тільки вашу увагу на культуру видання, на дуже вдало вибраний кадр для обкладинки. Де ви бачили у світовому кінематографі такий символ? Це фантастично, це не тільки Іван, це вся Україна, над якою завжди смерть заносила свою косу і заносить зараз.

            У цій книжці навіть друкарських похибок нема. Скрізь таке нехлюйство, а тут нема. Хіба що якісь дрібниці, ось, наприклад: «Парадоксівана», Не зразу вчитаєш, треба окремо: «Парадокс Івана». Дата смерті Василя Васильовича неправильно вказана – 2001 рік. Я навіть вдячна, подарували йому рік життя.

            Спасибі Вадимові Скуратівському за його статтю про В.В. Цвіркунова. Це ж треба так зрозуміти глибинну суть цієї людини і стимули його роботи. Тим більше, що він був дуже стриманий, не схильний до ефектів, і не кожному було дано збагнути його закамуфльовану спокоєм пасіонарність.

            У статті Ролана Сергієнка, на жаль, є трохи погрішностей проти фактів. Василь Васильович був поранений не там, і чорний коридор космічний побачив не тоді. Я вже не кажу про те, що не треба дарувати мені можайських лісів, і за Окою, і за Волгою. Сподіваюся, що мені не доведеться відступати так далеко, принаймні, якщо доведеться, то не в той бік.

            В цілому ж етичний камертон цієї книжки бездоганний. Адже характери у митців нелегкі, всього бувало під час зйомок, і конфлікти, і сутички. Тим приємніше, що з такою повагою, з таким визнанням таланту вони пишуть один про одного. Це вже погляд з дистанції часу, ушляхетнений розумінням.

            Словом, книжка прекрасна. Низький уклін Ларисі Брюховецькій. Не буду нічого більше говорити, скажу тільки, що ця маленька жінка зробила велику справу.

Кіно-Театр – 2002. – № 3 (41).

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...