субота, 3 квітня 2021 р.

Віталій Юрченко. «Пропала грамота»

Володимир Глухий, Іван Миколайчук у фільмі «Пропала грамота» 

 «На студії фільм прийняли прекрасно, але вже в Держкіно УРСР почалося: от цього не треба і це замініть. Ми стояли, як танки. Нарешті махнули рукою – везіть в Москву. Іван поїхав з нами... Сидимо в залі. Кіно іде. Великий сміх, аж до епізоду «У цариці». Сміх як обірвало... Так і пропала наша «Пропала грамота» майже на п'ятнадцять літ».

(Борис Івченко. З книги «Білий птах з чорною ознакою». К.: 1991. – С.142).

Даремно намагатися визначити з академічною однозначністю, що означає термін «школа». Мається на увазі школа в мистецтві. Хто там знає, чим відрізняється «школа» від «напрямку», а «напрямок» від «течії». Можливо, є такі фахівці, що, жартуючи, знайдуть схожість або відмінність між першим, другим та третім. Але це не для простих людей. Без вагань можна стверджувати тільки те, що школа виникає як реакція на певний збіг обставин – історичних, соціальних, естетичних – і що вона обов'язково видає певний мистецький результат, а коли обставини зникають, перетворюється на історичний факт. Так виникали і щезали «неореалізм», «нова хвиля», «сердиті молоді люди». Скажімо, «польська школа», що об'єднала зовсім різних за своїми поглядами режисерів під гаслом «розрахунків з минулим», виникла внаслідок реакції на зміну соціально-політичних обставин у Польщі на початку 1950-х. Обставини змінилися, дещо новітнє перетворилося на норму, і «польська школа» відійшла в минуле, залишивши по собі визначні фільми і талановитих митців. Але стимулу для об'єднання вже не було. Гасло себе вичерпало.

Якщо все ж таки погодитись з вищенаведеними ознаками «школи», то українське поетичне кіно має всі підстави також вважатися школою. Бо виникло воно як реакція на зміну обставин, політичних та естетичних одночасно. Українське кіно, як і все радянське, до речі, долало відстань до світового кінематографа, що вирвався вперед, поки його соціалістична частина ховалася за залізною завісою. Українське поетичне кіно досягло визначних результатів, а закінчило своє існування трохи передчасно і не зовсім з власної волі. Тут, як кажуть, допомогли «добрі» люди.

УПК, як і будь-яка школа, об'єднувала, звичайно, не всіх. Якщо її існування в часі визначити досить просто – 1964–1981, – то кордони її території не такі чіткі. Є фільми, що за своїми стильовими ознаками нібито відповідають стилю поетичного кіно, але принципово відрізняються за змістом, в інших випадках є тематична схожість, та поетика зовсім інша.

Коротше кажучи, щоб проаналізувати або дослідити тут щось притаманне всій школі на матеріалі окремих фільмів, можна запропонувати п'ять назв п'яти фільмів: «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою», «Захар Беркут» і «Така пізня, така тепла осінь». (Кожен має право з таким списком не погодитись і запропонувати свій). Та на мій погляд, саме ці п'ять можуть бути матеріалом для всебічного аналізу мистецьких досягнень УПК і взагалі дають найбільш повне уявлення про феномен, що об'єднав своїх авторів саме у цей час і саме на цій території. Дві речі уособлюють це об'єднання, цю школу: Карпати та Миколайчук.

Писати тут про Карпати, цю реальну і в той же час вигадану країну, значить починати аналіз поетики УПК (вибачте за тавтологію), а це тема окремої великої мистецтвознавчої чи культурологічної розмови, що не вміститься в межі невеликого фрагменту невеликого есе, що його тема – це лише згадка про минуле. Миколайчук. Він знімався в усіх вищезгаданих фільмах і, виходить, був одним з головних будівничих цієї школи. Але одночасно він нею і створений. Цікаво, що сталося б з Іваном Миколайчуком, якби не було отого подвійного дебюту у «Тінях» та «Сні». Переконання, що таланти не пропадають і займають призначене їм місце в історії, на жаль, хибне. Пропадають та ще й як. Закінчив би Іван інститут, поїхав би у рідні Чернівці та грав би у театрі ім. Ольги Кобилянської, згадуючи прекрасні, молоді, студентські роки. І ця гіпотеза не найгірша. Ну, так чи не так, але Сергій Параджанов вирішив знімати «Тіні забутих предків», і доля завагітніла актором Миколайчуком. А в слушний час і в слушному місті він і народився.

Далеко не кожному випадає отримати від долі в подарунок такі найсприятливіші умови для навчання. З одного боку інститут, творча майстерня Віктора Іларіоновича Івченка, з іншого – головні ролі одразу у двох фільмах. Такі вчителі, як Параджанов, Кадочникова, Іллєнко в «Тінях» чи Денисенко та Степанков у «Сні». (Вчителів, безперечно, набагато більше, та у великому переліку можна когось і забути). Можливість перевірити отримані на інститутській лаві знання на практиці одразу разом з можливістю корегувати отримані на інститутській лаві знання практикою такого високого ґатунку – кому ще випадало таке? Майже одночасно закінчилися зйомки та навчання, і українське кіно отримало актора, що тільки починав свій творчий шлях, але для якого вже не залишилося таємниць в обраній професії.

Щастило йому з дебютами. Попри вже згадані акторські, сценарний дебют – «Білий птах з чорною ознакою» (разом з Ю. Іллєнком), режисерський – «Вавилон XX».

Але от – «Пропала грамота». Режисер Борис Івченко. Головна роль, козак Василь – Іван Миколайчук. Роль дуже важлива у його творчості. Ця важливість не вираховується умоглядно, вона просто відчувається. Але що таке оце відчуття? Були ж уже головні ролі, були й епізодичні. Завжди доводилось застосовувати увесь набутий арсенал акторської майстерності. І результат, як правило, задовольняв усіх. Тут, нібито, той самий випадок. Екранізація. Ніяких Карпат. І Борис Івченко – це зовсім не поетичне кіно.

Але вони разом навчалися у одній творчій майстерні, і були не просто однокурсниками, а дуже близькими друзями. Значить були довіра та повага. На цьому ґрунті виникла ситуація, в інших випадках, мабуть, неможлива. Кожний з них запропонував власне бачення  майбутнього фільму. Незважаючи на різницю між двома концепціями, було знайдено компромісний варіант. І от перед нами той рідкісний випадок, такий варіант авторського фільму, коли його творцями можна вважати обох – режисера і актора. Хоча, само собою, під час зйомок кожен робив свою справу: режисер – режисерську, а актор – акторську. І це також своєрідний дебют для Миколайчука.

Та не все, на жаль, сталося, як гадалося, хоча Миколайчук був певний, що задум було втілено так, як треба, і фільм вийшов.

Перш за все фільм не було сприйнято багатьма шанувальниками, до яких, на жаль, належав і автор цих рядків. Про своє несприйняття авторові було сказано відверто. Миколайчук уважно вислухав усі докази такого негативного ставлення до фільму, не погодився з ними і тим обмежився, не бажаючи витрачати час на суперечки. Нема потреби й бажання згадувати всі ті докази, бо зараз вони не мають жодного значення. Одне треба зауважити, що в основі такого ставлення була незвичність екранної інтерпретації твору Гоголя. Було сподівання на зустріч із старим знайомим, а побачення вийшло з кимось іншим.

Як не дивно, але інстанціям, що приймали фільм та вирішували його подальшу долю, фільм також не сподобався. Шанувальники та друзі з одного боку, а інстанції з іншого, це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. У тих одні уподобання, а в тих – протилежні. І от такий рідкісний випадок. Ну, само собою, були там якісь прискіпування, пошуки чогось націоналістичного, невдоволення невідомо чим. Інстанції без цього не можуть. Але врешті-решт доля фільму склалася таким дивним чином, що годі було й зрозуміти що до чого. «Пропалу грамоту» було прийнято після якихось там поправок, дали йому другу категорію,  як давали більшості фільмів, і ніде не демонстрували. Один знайомий казав, що бачив цей фільм у Середній Азії, та ніхто не йняв йому віри.

А потім, як кажуть у таких випадках, пройшли роки. Нині роль козака Василя чи не найпопулярніша з усіх, що він їх зіграв. Принаймні, нове глядацьке покоління знає Миколайчука насамперед завдяки цій ролі. Колишні несприймаючі поміняли свою точку зору на протилежну. І зробили це абсолютно щиро. Інстанцій вже нема, принаймні, таких, як були. Хоча, хто його знає. Але ж звідки і чому ці зміни? Чому цей його герой сприймається нарівні з героями таких його фільмів, як «Тіні забутих предків» Параджанова, «Сон» Денисенка, «Комісари» Мащенка, «Вавилон XX» самого ж таки Миколайчука.

Відповідь проста. Час, що ніколи не помиляється, усе поставив на свої місця. Час скасував протиріччя між фантастичною Україною Гоголя і тим, як побачили її автори фільму. Взагалі багатьом фільмам Миколайчука притаманна така властивість, що з часом їх привабливість для глядача не зникає, а навпаки зростає. Пояснити цей феномен з допомогою самої логіки неможливо. Але у мистецтва своя логіка. І за цією логікою глядач завжди правий. Рано чи пізно він розбереться що краще, а що гірше; краще залишить собі, а гірше викине на смітник. І змінити цю логіку не може ніхто, яких би зусиль не докладав, до яких би засобів не вдавався.

Віталій Юрченко

Поетичне кіно: заборонена школа. – Збірник статей і документів. К. : Редакція журналу «Кіно-Театр», «АртЕк», 2001.


 

Іван Миколайчук, Федір Стригун у фільмі «Пропала грамота».


Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...