понеділок, 12 квітня 2021 р.

Сценарій – джерело натхнення (Іван Миколайчук)

 

 

Іван Миколайчук – людина, всебічно обдарована. Його талант шліфувався професійним вишколом, який він здобував і в навчальних закладах, і в процесі творчої практики. Шлях у мистецтві починався з музики – першу професійну освіту здобував у Чернівецькому музичному училищі ім. Воробкевича. По тому навчався в акторській студії при Чернівецькому театрі ім. О.Кобилянської, паралельно працюючи актором цього театру, а третю – на акторському відділенні кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

 

З перших ролей у фільмах «Сон» і «Тіні забутих предків» він став уславленим, популярним актором. Але слава не була його метою, тож досить скоро рамки цієї професії стали затісними і він відчув потребу висловитися ще й іншим чином.

Це було непросто, адже в українському кіно 1960-х років кінопрофесії були чітко розмежовані й якщо кінооператори ще могли перейти в режисуру, то акторам – зась. Та все ж траплялося – згадаймо Леоніда Бикова, який саме в середині 1960-х поставив свій перший фільм. Миколайчук же олімп кінематографічних професій почав завойовувати з кіносценаріїв. Ніхто не здогадувався, що писати він почав давно і що існувала п’єса, яку написав у вісімнадцятирічному віці. «Я сьогодні думаю закінчити п’яту картину, - ділився він зі своїм другом Мірчею Мінтенком. – Але уяви, яка моя праця стримана, крім тебе про це ніхто не знає, і я один повинен усе обдумувати і писати. І ні з ким порадитись. Часом мені здається, що я зовсім не туди вліз у життя. І знову обдумую свої кульмінаційні точки. Дуже важко, багато часу я не можу віддавати своїй сторонній праці, тому що в театрі ще більше справ. Адже мистецтво потребує часу на всі дрібнички» (1).

Згодом, уже в зрілому віці, Миколайчук скаже: все, що було написане до «Білого птаха», так і залишилося, як мовиться, фактом особистої біографії. Проте з плином часу інтерес до творчості Миколайчука не зменшується, цінними є всі твори, в тому числі ранні, які засвідчують коло його інтересів, дозволяють простежити витоки й еволюцію його літературної творчості. Зрештою, вони є доказом його раннього потягу до письменницької праці.

Відомо, що далеко не всі кінематографісти визнають роль літератури в кіно, дехто вважає взагалі цей союз двох видів творчості хибним і тлумачить їх ледве не як антагоністичний. Властивістю ж Івана Миколайчука, в якій би іпостасі він не виступав – актора, сценариста, режисера, укладача музики до фільму – було вміння узгодити й гармонізувати всі різновиди творчості. Саме тому його літературно вишукані сценарії так органічно перетворюються на фільми. Він не бачив прірви між словом та екраном, не вбачав суперництва, важав, що кіно й література мають доповнювати й збагачувати одне одного.

За своє життя він написав 12 сценаріїв, 10 з яких – у співавторстві (в окремих випадках співавтори були номінальними). Його літературну творчість можна поділити на три етапи. Перший, так би мовити, проба пера, охоплює ранню п’єсу «Живий хрест в мертвій діброві» та сценарій «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, написаний спільно з Б.Дзюбою та Б.Івченком (його товариш, режисер Борис Івченко хотів ставити фільм за цим сценарієм, проте дозволу не дістав). Між п’єсою і сценарієм відстань у десять років і можна побачити, як стрімко розвивався талант Миколайчука. Сценарій написаний кваліфіковано і свідчить про вміння працювати з літературним джерелом, ставити власні акценти.

Другий етап – час, коли творчість Миколайчука була на злеті й він хотів і був готовий багато висловити. Творчим злетом став «Білий птах з чорною ознакою» – це той рідкісний випадок, коли своїм успіхом фільм завдячує філігранно відточеному сценарію. Наступні роботи - «По цей бік ночі» і «На поклони!» – написані з великим натхненням і сповнені проблем, які хвилювали Миколайчука: у першому йдеться про любов до України, не знищену ні часом, ні відстанню, в другому – про випробування актора (митця) славою, про те, як не підатись спокусі легкого життя, як не схибити, не зійти на кон’юнктуру, не збитися з власного шляху, не зрадити таланту. Ще три сценарії, хоча й були написані у найтяжчий для Миколайчука час, також належать до цього етапу. Миколайчука як актора заборонили, але його підтримували друзі. Зокрема Роман Балаян запропонував спільно написати сценарій за оповіданням Тургенєва «Відлюдько». Як згадував згодом, навіть не підозрював, що Миколайчук так тонко і глибоко знає ліс, а саме ліс був однією з головних осіб цього твору. Пропозиція Бориса Івченка стосувалася написання спільно з письменником-фантастом Ігорем Росоховатським сценарію «Під сузір’ям Близнюків». Тоді ж Миколайчук береться за роман Василя Земляка «Лебедина зграя», який щойно побачив світ. «Вавилон ХХ» – це результат вдумливого прочитання цього твору і тріумф режисерської фантазії.

Третій етап – це останні шість років життя і чотири сценарії: „Київська фантазія», «Украдене щастя», «Небилиці про Івана» та «Острів сліз», які були близькими до втілення, але, на жаль, жодного втілити не вдалося: через заборону і через хворобу. Хоча нібито прямої заборони ставити «Украдене щастя» чи «Небилиці» не було, проте існували підводні течії, бюрократичні бар’єри, долати які сил уже не вистачало.

Пишучи у співавторстві (з письменниками Віталієм Коротичем, Ігорем Росоховатським, Іваном Драчем, Василем Земляком, режисерами Борисом Івченком, Юрієм Іллєнком, Романом Балаяном), Миколайчук у кожному сценарії залишив відбиток своєї творчої індивідуальності. Індивідуальності неповторної і пристрасної, щедрої на творчі ідеї й творчу фантазію. Незміно присутня лірична лінія, розкриваючи зародження і здійснення кохання. Незалежно від того, буде  головною («Камінна душа», «На поклони! », «По цей бік ночі»), чи ледь наміченою  («Близнюки»), вона залишається однією з важливих драматургійних пружин, без якої твір багато втратив би. Навіть у такому понурому персонажеві, як Хома-відлюдько бачимо ощадливо, але тонко виписані живі порухи почуття.

Фаховий рівень Миколайчука-сценариста високий – він поєднує вимоги кінематографічності (хронометраж, діалогічність, вивірені портрети персонажів, об’ємно передане середовище дії, композиційна точність) з повноцінною літературою (соковита мова, багатий лексичний запас, легкість письма). Тут слід нагадати, що сценарії як вид літературної творчості іноді називають напівфабрикатом, проте  Миколайчук ставився до них інакше. Він високо цінував мистецтво слова, чому сприяли його ерудованість, висока повага до красного письменства, знайомство з провідними українськими письменниками, приязні стосунки з Ліною Костенко, Іваном Драчем, Романом Іваничуком, глибока повага до Григора Тютюнника (його ім’я він дав одному з головних героїв сценарію «По цей бік ночі»). Написання сценаріїв було для нього не тільки професійною справою, а й виявом відповідальності. Власне, до будь-якої роботи в кіно він ставився відповідально й навіть жертовно.

Миколайчукові сценарії можна поділити ще й за їхнім, сказати б, тематичним спрямуванням. У першій (основній) групі дія розгортається в Карпатах, якщо не цілком, то бодай фрагментарно: це і рання п’єса, й сценарії «Камінна душа», «Білий птах», «По цей бік ночі», «Украдене щастя», «Небилиці про Івана», «Острів сліз», де Карпати присутні в ретроспекціях. У другій групі – «На поклони! », «Київська фантазія» – розгорнуто тему митця. Тему ще одної групи («Відлюдько», «Під сузір’ям Близнюків», «Вавилон ХХ», «Острів сліз»,) можна сформулювати як «людина і соціум», точніше, особлива людина, що випала, або не вписалася в соціум. Як правило (за винятком «Відлюдька») головний герой не протистоїть йому, що притаманне західному кіно, скоріше прагне пізнати навколишній світ і людей, з якими йому випало так чи інакше, співіснувати, іноді втрутитися, аби чимось допомогти. Персонажі – Хома, Сигом, Фабіян, Катерина – кожен по-своєму «не від світу цього», а такі люди, зазвичай, приречені на самотність.

Особливе місце належить сценарію «Небилиці про Івана», який і за формою, і за змістом не вписується ні в жоден з означених різновидів.

В Карпатах, а конкретніше, в підрумунській Буковині розгортається дія п’єси «Живий хрест у мертвій діброві”. Тут вгадуються ремінісценції української драматургії – закоханих юнака і дівчину розлучає захланність батьків, готових пожертвувати коханням і щастям власних дітей заради багатства.

...На п’ятий день після народження дітей дві молоді пари: Савета й Діонізій та Василь і Василина заручили своїх немовлят – Мирославу й Климента – в знак своєї дружби. Далі дія розгортається через 18 років, батьки Мирослави загинули, а батьки Климента хочуть одружити його на багатій. На цьому твір обривається, і далі, за словами Марічки Миколайчук, засватана Климентом дівчина, яка любить іншого, тікає зі своїм коханим прямо з весілля (мотив, що згодом втілиться в «Анничці» та «Білому птахові»). За діалектною мовою, ретельно виписаними етнографічними деталями, побутовою вірогідністю п’єса перегукується з творами Гната Хоткевича. На жаль, твір зберігся не повністю.

Герой «Камінній душі» опришок Дмитро Марусяк за сміливістю й відчайдушністю не поступався знаменитому Олексі Довбушу, проте за вдачею був інакшим – наділений жорстокістю, руйнівним почуттям. Його непередбачуваність, психічна вибуховість проявилась не тільки у ставленні до тих, кого вважав своїм ворогом, а й до жінок, які кохали його. Марусяк звабив Марусю, молоду дружину отця Василя, яка, підкорена романтичним почуттям, пішла за ним, аби ділити сповнену ризику долю опришків, але він не відчував жодних обов’язків ні перед нею, ні перед її очікуваним дитям. Автори витіснили на другий план помсту опришків гнобителям (хача вона й забезпечує напруження подій з переслідуваннями і втечами), і на перший план виходить лінія зневаженого почуття. Таким є кохання Дмитра до Катерини, на якій насильно одружився отаман пушкарів Юріштан, і кохання Марусі до Дмитра, яке він так само брутально топче.

Колізія зневаженого почуття в центрі «Украденого щастя» за твором Івана Франка, Йдеться тут про мирних мешканців – Миколу Задорожного та його дружину Анну з їхніми побутовими справами, та колізія розгортається у їхньому зіткненні з озброєною силою, яку уособлює колишній коханий Анни жандарм Михайло Гурман. Фактично насильно (силу психологічного тиску також трактується як насильство) він змусив Анну коритися йому. Втіхою для нього було долати природний сором Анни й демонструвати перед односельцями їхні стосунки. Михайло кидає запізнілий виклик несправедливості та своїй гіркій долі (на слушне запитання про їхнє майбутнє бепечно відповідає, що щастя не буває довгим). Миколайчук тлумачить п’єсу з наголосом на слові «украдене», що має негативне значення. На перший план виходить жорстокість Михайла у ставленні до безневинних людей (Миколу запроторює у в’язницю, Ганну спонукає до подружньої зради) й у цьому, як і в своїй безоглядності й небажанні визнавати себе грішним він чимось нагадує Марусяка. Врешті поєдинок з Миколою і примарність щастя, здобутого ціною нещастя іншої людини вичерпує його морально. До знаменитої драми Франка автор режисерського сценарію (на титулі сценарію літературного стоять інші прізвища) вводить ретроспекції, розсуваючи межі дії. Відомо, що Іван Миколайчук мріяв зіграти Миколу Задорожного, але вже заплановану на студії «Укртелефільм» постановку йому, на жаль, здійснити не дозволили.    

Ключовий сценарій карпатського циклу - «Білий птах з чорною ознакою». Твір оригінальний (в основі немає літературного твору) і винятковий, адже порушив табуйовану в радянському мистецтві тему. Сама по собі тема Карпат була на той час досить популярною – в піснях, графіці, живопису, літературі, зрештою в кіно, - проте, ніхто не насмілювався торкатися подій Другої світової війни, зокрема визвольних змагань українців, що в цих горах тривали довгий час. З огляду на цю негласну заборону, авторам нічого не лишалося, як написати бездоганний сценарій. Твір наскільки конктерний, настільки й узагальнюючий, життя в ньому і безпосереднє й універсальне водночас. В центрі – історія багатодітної родини Дзвонарів, вплетена в життя буковинського села за румунського панування, за радянської влади, за німецької окупації і після другого приходу радянської влади. Головна колізія – трагічна, адже два брати опиняються у таборах, які воюють між собою. Разом з тим, твір життєствердний: потік життя виписано соковито, з почуттям гумору, з присутністю мистецького первня (родина Дзвонарів – це селяни, які заробляють на хліб тяжкою працею, але водночас вони обдаровані музиканти). Саме потяг до прекрасного, гумор допомагали людині вижити в драматичні моменти історії, колізій родинного життя. Одна з них, коли батько лупцює малого Георгія, котрий, замість віддати вторговані гроші, купив на них граючу ікону. Це не означає, що старий Дзвонар був жорстоким до власних дітей, у цьому випадку бачимо лояльне покарання, адже родина бідує й Дзвонарі змушені йти в найми. Амбівалентність у зображенні будь-якого явища є характерною особливістю сценарію. Проте, з другого боку, кругообіг насильства  затягує вузол протистояння старших синів – Петра й Ореста – намертво, призводячи до братовбивства.

Як і в «Камінній душі», важливою драматургічною пружиною є кохання й суперництво в коханні до прекрасної Дани. В образі цієї красивої дівчини можна прочитати асоціації з Україною, яку люблять, але вона нещаслива і врешті-решт опиняється в становищі покритки.

Композиційно «Білий птах» вибудуваний як 36 мікроновел, кожна з яких має свою влучну назву. Всі сюжетні колізії вписуються у плин вічності, що було притаманно для творчості Миколайчука та Іллєнка. Цей плин – в мудрості й працелюбності народу, його потягу до прекрасного, до образного мислення. Цим зумовлена краса костюмів, інтер’єрів, танців, пісень і музики, легкість переходу з простору легенди в простір реальної дійсності. Всі ці риси й надали і сценарієві, і фільмові ориганільності та свіжості.

Щільність подій, виразність характерів сценарію, його потужна творча енергія спонукали до створення адекватного фільму.

«По цей бік ночі» розкриває притягальну силу рідної землі й людей, відірваних від неї. Для більшості українців, що опинилися у далеких країнах, еміграція була вимушеною й нерідко оберталася драмою. Як і для Михайла Руснака, котрий ще в молодому віці виїхав до Канади з буковинського села Устиріки. Пронизливою сценою від’їзду й розмовою Михайла з жебраком Мелетієм і починається сценарій. Мелетій, між іншим, мовив мудру приказку: «Ще той ся не народив, щоб на цій землі та й всім догодив». Мрія жити заможно після тяжких трудів збулася, проте вітер з полігону спричинив втрату зору, тож Михайло на схилі літ почав сліпнути. Але його бажання, як у відомій пісні: на свою країну хоч раз подивитися, й старого чоловіка вже нічого не може спинити: «...якби мені лишилася одна днина, я полетів би, щоб мій зір догорів удома» – каже він.

Зворушливо й психологічно точно виписано стан пасажирів, які після довгої розлуки ступають з літака на рідну землю. Це неабияке потрясіння, і Михайло сліпне.

Та цей твір, попри трагічну колізію, також пронизаний гумором. Характерною в цьому сенсі є іронічна, з подвійним змістом сцена, коли щойно прибулі в Україну іноземці бачать святкування Нового року (у вересні). Це автор обіграв на контрасті: іноземцям невідомі були радянські гасла про «виконання і перевиконання трудових зобов’язань», які пропаганда тлумачила як виняткову свідомості робітників. Нині ж цей епізод сприймається виключно як іронія:

«А в’їдливий турист не вгамовувався:

- Та що це все означає, панове?

- Що? Що? – відповів за діда-мороза інший чоловік. – Не бачите? Новий рік зустрічаємо.

- За яким календарем? – ще здивованіше запитав негр.

Тут уже всі накинулись із запитаннями. Закидали репліками подиву, жарту, навіть обурення:

-       То перепрошую, що це за махлюнація, панство?

-       За яким календарем? – допитувався негр, підійшовши впритул до діда-мороза. – Скажи, товаришу?

-       За соціалістичним календарем.

Негр стенув плечима, розгублено дивився на людей. Тоді хтось із робітників пояснив:

-       План річний виконали у вересні. От вам і вся махлюнація. Ясно?

-       Ні, не ясно! – з’їжачився той самий турист. – Не ясно, панове, і що, ви до справжнього Нового року вже не будете працювати?

-       Чому це? – обурився робітник. – Будемо, але вже в рахунок наступного року.

-       Здуріти можна! – артистично викрикнув турист на публіку. – Вони так скоро кінець світу приблизять.»

Очима канадійки українського походження Орисі автор розглядає буковинське село (писав Миколайчук про рідну Чорторию, де згодом і знімав фільм). Дівчина ж несподівано для себе самої закохується в місцевого дивака Григора. Незважаючи на світоглядну прірву, відміність досвіду, укладу життя, відстань між Канадою й Україною, кохання перемагає, тому що для нього не існує кордонів, не існує відмінностей систем і т.п. Миколайчук органічно поєднує мотив патріотизму й мотив кохання, що для нього завжди було нерозривним цілим. Можна тільки дивуватися, як йому вдавалося цю тему просувати на екран, хоча перешкод, які чинили адміністратори від кіно під час роботи над фільмом, було дуже багато.

Карпати, рідна земля його надихали постійно. Авторові можуть закинути «обмеженість», але йому просторо в тих географічних рамках і він зайвий раз підтвердив, що розповідь про рідну землю, навіть у масштабах одного села, є цікавою світові, бо одні й ті ж почуття притаманні людям, в якому б куточку планети вони не жити. В талановитому творі закладено загальнолюдські цінності, бо в ньому сказано про вічне й неперехідне.

Однак не завжди якість фільму залежить від якості сценарію, зокрема, в СРСР на перешкоді стають умови, в яких опинявся режисер. Якщо сценарій «Білого птаха» на першому етапі пройшов затвердження в офіційних інстанціях напрочуд легко, то зовсім інша доля спіткала написані відразу після цього «На поклони!». Авторів змушували багато разів переробляти написане, причому не можна було зрозуміти, чого виникали претензії керівників студії ім. О.Довженка й Держкіно УРСР. У першому варіанті все було прекрасне, на перших слухачів твір справив приголомшливе враження. Дія двопланова: сучасне життя героїв (Марія – Герасим – Кость Петрович) та воєнне минуле – історія Віри, Маріїної матері. Тема, на відміну від «Білого птаха», не була дражливою: природа акторського успіху, стурбованість, як в ейфорії слави не розминутися з собою, не почити на лаврах, закорінювалась в дратизм минулого, була невідривною від життя народу. В центрі оповіді – акторка Марія. Все в її житті чудово, головні ролі в театрі, чимало ролей в кіно, в неї закоханий драматург Кость Петрович. Але насправді вона собою незадоволена, робить переоцінку власної творчості, прагне щось змінити в житті, аби її гра не обернулася фальшем. Кость Петрович, що в принципі життям задоволений, не розуміє її стану. Стається так, що Марія, котра ще дитям загубилась під час війни і виросла в дитбудинку, зустрічає свою матір, а також хлопця на ім’я Герасим, в якого закохується.

Після численних переробок сценарій був настільки вихолощений, що Миколайчук відмовився зніматися в цьому фільмі.

Вважається, що за літературним твором писати сценарій легше, просто слід вміло його адаптувати до потреб кіно. Миколайчук же знаходив оригінальне вирішення, будучи толерантним, не боявся відійти від першоджерела.

Це можна сказати про короткий твір із «Записок мисливця» Івана Тургенєва, який Роман Балаян вирішив екранізувати 1976 року й разом з Миколайчуком вони написали сценарій «Відлюдько». Неважко здогадатись, чому Балаяна, режисера неяскравих барв, привабила драма самотньої людини, яка прагнула справедливості (не дозволяв селянам красти панський ліс), за цю справедливість зазанавала тортур,  проте загинула через випадковий постріл саме пана, в якого служила. Приглушені напівтони, психологічно точна драма. Здавалося, це не відповідало природі Миколайчукової творчості, однак, він знайшов поживу для свого таланту і тут, виявивши себе неабияким майстром пейзажу. Втім, неважко здогадатися, що психологічний стан ізгоя-Хоми був для нього тоді більш, ніж зрозумілий.

Осібно у творчості Миколайчука-сценариста стоїть сценарій «Під сузір’ям Близнюків». Цей напівфантастичний матеріал автор-співавтор також зумів привести у відповідність зі своїми переконаннями. В середині 1970-х в Україні бурхливо розвивалась наука, в тому числі кібернетика й вчені читали публічні лекції про створення штучного інтелекту. Очевидно, що роботи такі велись, тому письменник Росоховатський був недалеко від істини, змалювавши такий штучний інтелект, що набрав вигляду живого чоловіка, як реальність. Сигом – так звали цю істоту, щоправда, втілився в людину самочинно, здійнявши тривогу на всю країну й у творі розгорнуто детективну історію, як охоронні органи намагаються спіймати загадкового «злочинця». Проте Миколайчука, очевидно, не детективна лінія вабила, не слідчі-офіцери, а саме трансцедентне, вихід за межі можливого. Тут якраз і створюється найбільша напруга й головний персонаж-робот викликає до себе живий інтерес.

Переведення на мову кіно некінематографічної, з віртуозним вживанням художнього слова прози Василя Земляка, стало серйозним іспитом для сценариста і режисера. Звернувся він до «Лебединої зграї» в час, коли творча спільність письменників та кінематографістів фактично розпалась. Про втрату взаєморозуміння засвідчив, зокрема, круглий стіл режисерів та письменників. «Як режисерів не влаштовує гра зі словами, так і письменників не влаштовують кіноігри, – категорично заявляв Валерій Шевчук. – Коли в основу фільму лягає слабка драматургія, тоді маємо не цілісний твір, а мозаїку, калейдоскоп кадрів, які режисер прагне, знову ж таки, зробити красивими» (2). Миколайчук з такою постановкою питання не погоджувався: «У стосунках між літературою й кіно ми говоримо про адекватність. Письменник бачить свій твір так, а режисер той же твір – інакше. Й режисер як художник має право на власне бачення... » Свою тезу Миколайчук підтвердив своїм «Вавилоном ХХ», адже, володіючи кінематографічним баченням і знаючи, що кіно має масовішу аудиторію, порівняно з літературою, був переконаним, що фільм має бути цікавим для глядача. У сценарії разом із бережливим ставленням до твору Земляка закладено видовищний характер майбутнього фільму.

«Лебедина зграя» – роман-спогад. У всіх його подіях відчутна невидима присутність автора. Погляд Земляка спрямований на жителів села Вавилон, йому хочеться їх охопити якогомога ширше, затримати в пам’яті і багатодітного Явтушка та його вертляву дружину Прісю, і братів Соколюків, і красуню-Мальву, чий образ чимось нагадує Вівдю з „Білого птаха”, й причинну Рузю, й поета, й колишнього матроса Клима Синицю. Всі вони віддалені в часі й покликані пам’яттю автора, то в зображенні переплітаються реальність і вигадка, історія і легенда. Події другої половини 1920-х років зринають яскравими полотнами. За словами Миколайчука, він «відібрав те, що у Василя Земляка мені здалося найважливішим: проблеми буття, високого призначення людини на землі, добра і зла, любові й ненависті».

Прикладом виходу теми на міжнародні простори є сценарій «Острів сліз» («Табула раса»). Показовою є вже сама історія його виникнення. Режисер французького телебачення Еліанн Сабате натрапила на повідомлення інформаційного агенства «Франс-прес», що у віці 86 років у США померла українка Катерина Ясинчук. 55 років вона провела у психіатричній клініці і тільки після того, як у клініці з’явилась санітарка-українка, стало зрозуміло, що Катерина не душевнохвора. Тоді ж з’ясувалася і її трагедія: висадившись разом з іншими емігрантами з корабля біля статуї свободи, вона загубила свого маленького сина, але, не знаючи мови, нікому не могла пояснити, що трапилось. Еліанн Сабате зацікавилась цією історією й захотіла зняти фільм. Через радянське посольство у Франції розшукала Івана Миколайчука, приїхала в Київ і попросила українського митця показати їй Західну Україну. Потім кожен з них писав свою версію сценарію – і коли порівняли, Еліанн визнала, що в Івана Миколайчука він кращий. Вони вже повинні були знімати, але не збулось – український співавтор був уже тяжко хворий.

Героїня «Острова сліз» молодою подалась до Америки, і вона втратила не тільки рідний край, а й дитину, через що все її життя було знівечене. Сценарій – це низка чітко зафіксованих побутових картин з життя емігрантів різних національностей на величезному пароплаві, детальне зображенням принизливих процедур, які мали пройти прибульці з Європи, перш, ніж ступити на сушу, для одного з персонажів це закінчилось самогубством. На цьому тлі виразно постає трагічна історія 20-річної Катерини, яка, будучи в стані шоку, не могла нічого пояснити, і саме через мовний бар’єр вона опиняється в психіатричній лікарні. Жахіття того середовища автор змальовує з високим рівнем вірогідності, адже знав цей матеріал не тільки з розповідей чи літератури – такий заклад містився в його рідній Чорториї. «Острів сліз» – один з найтрагічніших сценаріїв Миколайчука.   

«По цей бік ночі», «Вавилон ХХ», «Украдене щастя», «Небилиці для Івана», «Острів сліз» – сценарії, які Миколайчук писав для власних постановок. Найоригінальніший - „Небилиці про Івана» (1983) - повністю вибудуваний на буковинських народних піснях, притчах і небилицях. Тлумачити його допомагає слово «небилиці», слово, яке можна вважати синонімом слова «абсурд». Зрозуміло, що за радянських часів абсурдистське бачення світу художником не допускалося, а драматургія абсурду не друкувалась, аналогічний театр не згадувався. «Небилиці про Івана»  - абсурд, що випливає із стихії творчості народу. Не міг Миколайчук обійтися без цієї творчості. Та й навіщо обходитись, якщо це справжній скарб! У фіналі ж Миколайчук немов передбачив власні страждання. Його герой Іван зависає на волоску між життям і смертю: між грізним левом, який хоче його розтерзати, і гаддям у прірві, куди він може будь-якої миті впасти. „Боже, якщо ти є, дай мені смерті. Нехай я спокутуватиму свої гріхи там, де всі спокутують у тебе, - в пеклі, а не тут, на цій чудотворній землі, де людям треба тільки жити та веселитись у добрі, мирі та злагоді! ». А потім сам собі відповідав: «Не проси собі, Іване, смерті, бо вона ходить за тобою слідом, як оцей он лев! »

Кінематографіст до кінчиків пальців, він крок за кроком йшов саме до такого несподіваного, мало зрозумілого непосвяченим «музичного» сценарію. Це не постановка мюзиклу, де заздалегідь все передбачено – партії, ноти, де вишколені актори згідно цього виконують і де несподіванок бути не може. В «Небилицях» – все несподіване. Несподіваність зумовлена неймовірністю того, що відбувається. Всі казкові перипетії й тортури героя Івана – це пережите самим автором, що набуло метафоричної форми. У сценарії природно й органічно поєдналася фантазія народна з фантазією сценариста. Принаймні, враження непередбачуваності, невловимості повне. Він ставив перед собою завдання вловити невловиме, не випадково один із своїх сценаріїв, який писав і розповідав своїм друзям і приятелям впродовж життя, Миколайчук назвав «Тисяча снопів вітру» – спробуй зв’язати вітер у снопи? А саме творча робота зі стихіями, а не накреслений шлях виконавця – і вабила його. Миколайчук не просто був носієм народної культури, при кожній нагоді він обороняв її, підкреслював її значення. «Казки, міфи повинні зберігатися в культурі, інакше людина втратить здатність відчувати світ як цілісність,» – стверджував він.

 

Кіно – ефективне знаряддям у виході на поверхню якихось глибинних тривог чи сподівань. І якщо говорити про українське поетичне кіно з його неповторною мовою зображення та музично-звукової палітри, з вибухом акторських талантів, операторських відкриттів, режисерського новаторства, то воно зуміло висловити сни свого народу – сподівання свободи, які впродовж століть витіснялися з його свідомості. Іван Миколайчук був душею цього напряму, його герої ототожнювалися з найбільшим досягненням, символізували українське кіно як мистецьке явище. Саме Миколайчук зумів спровокувати і наснажити видатного представника цього напряму, режисера, сценариста, оператора Юрія Іллєнка на фільм «Білий птах з чорною ознакою», явивши світові викреслену з пам’яті частину історії свого народу. Й нарешті вже самостійно спромігся піднести третю хвилю поетичного бачення на екрані.

Літературні твори Івана Миколайчука:

1. Живий хрест у мертвій діброві. П’єса. 1958.

2. Камінна душа. За Г.Хоткевичем. Спільно з Борисом Дзюбою та Борисом Івченком.  Сценарій. 1969.

3. Білий птах з чорною ознакою. Спільно з Юрієм Іллєнком. 1970. Видано окремим виданням: К. – Мистецтво. 1971, опубліковано у зб. «Білий птах з чорною ознакою». К. – Мистецтво. 1991. Однойменний фільм, 1971.

4. На поклони! Спільно з Юрієм Іллєнком. 1973. Фільм «Мріяти і жити», 1974.

5. По цей бік ночі. Спільно з Віталієм Коротичем. 1973. Опубліковано в журналі „Вітчизна”. Фільм „Така пізня, така тепла осінь”, 1982.

6. Відлюдько. За Іваном Тургенєвим. Спільно з Романом Балаяном. 1976. Однойменний фільм, 1978.

7. Під сузір’ям Близнюків. За повістю Ігоря Росоховатського «Гість». Спільно з Ігорем Росоховатським. 1977. Однойменний фільм, 1978.

8. Вавилон ХХ. За романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Спільно з Василем Земляком. 1977. Однойменний фільм, 1979.

9. Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини. Спільно з Іваном Драчем. 1982. Видано у книзі: Іван Драч. Київський оберіг – К. – 1983. Фільм «І в звуках пам’ять відгукнеться», 1986.

10. Украдене щастя. За драмою Івана Франка. 1983.

11. Небилиці про Івана, знайдені в мальованій книзі з написами... 1983. Надруковано у зб. «Білий птах з чорною ознакою». К. – 1991. Однойменний фільм, 1988.

12. Острів сліз (Табула раса). Спільно з Еліанн Сабате, Франція. 1986.

 

 

Лариса Брюховецька

 

  1. «Кіно-Театр», 2006, №3.
  2. «Київ», 1983, №6.

                                                          

     

                                              

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...