пʼятниця, 23 квітня 2021 р.

Ярослав Гаврилюк: "Іван Миколайчук навчив мене творчо мислити"

 

Лесь Сердюк, Ярослав Гаврилюк, Людмила Чиншева у фільмі «Вавилон ХХ». Режисер Іван Миколайчук. Кіностудія ім. О. Довженка, 1979.

Ярослав Гаврилюк. 1976 року закінчив КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого, курс Б.Ставицького. Працював у Львівському ТЮГу в 1976-1978, з 1979 – актор Київського Молодого театру. Народний артист України.

Основні ролі в театрі: Корчагін у "З весною до тебе повернусь" О.Казанцева, реж.О.Заболотний; Антон у "Піти й не повернутись" В.Бикова, реж. В.Семенцов; Голохвостий у "За двома зайцями" М.Старицького, реж. В.Шулаков; Біллі у "Польоті над гніздом зозулі" Д.Вассермена, реж.В.Шулаков; Поприщин в авторській моновиставі "Записки божевільного" за М.Гоголем (разом з К.Линартовичем); Франц у "Грі королів" П.Когоута, реж. Т.Криворученко; Земляніка у "РЕхуВІлійЗОРі" за М. Гоголем-М.Кулішем, реж. С.Мойсеєв; Подколесін в "Одруженні" М.Гоголя, реж.Т.Криворученко.

Ярослав Гаврилюк

Зіграв понад 20 ролей у кіно серед яких: Гриць у "Дудариках" С.Клименка (1980); Лук'ян Соколюк у "Вавилоні-ХХ" І.Миколайчука (1979); Сашко Грач у "Граках" К.Єршова (1982); Капніст в "Душі з призначенням прекрасним" С.Клименка (1997) та ін.

- Глядач знає вас передусім як кіноактора. Ви зіграли багато кіноролей, причому у таких шедеврах українського кіно, як "Вавилон-ХХ" Івана Миколайчука. Чи ви так само багато працюєте у кіно тепер, коли кінематограф переживає загальну скруту?

- У мене завжди було в середньому по два фільми в рік. Хоча тепер і криза кінематографа, я намагаюся зніматись стабільно. Нещодавно знову пощастило -знявся в Юрія Іллєнка у фільмі "Молитва за гетьмана Мазепу". Роль невелика, але цікава. Мій герой - козацький полковник Кость Гордієнко. Він з'являється лише у кількох епізодах, проте це була постать виняткова за своїм впливом на Івана Мазепу.

Плануються нові цікаві роботи у кіно; головне, аби вони відбулися, аби брак коштів не завадив.

- Ви від початку мали намір зніматись у кіно? Яким чином це співвідноситься з акторською біографією?

- Я народився у Львові. Вступив до Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого на акторське відділення кінофакультету. Без сумніву, я готував себе тільки для кінематографа. Взірцем для мене був мій старший двоюрідний брат Іван Гаврилюк, який на той час уже знявся у фільмах "Анничка", "Захар Беркут" та інших. Ще в інституті я почав зніматися: спочатку в дипломному фільмі "Якось влітку" Петра Марусика, потім у різних короткометражках - усюди головні ролі. Проте, коли закінчив інститут і зібрався вступати до штату кіноакторів кіностудії ім.Довженка, Іван Миколайчук сказав мені: "Малий, що ти там робитимеш? Байдикуватимеш і питимеш горілку? Там і без тебе є кому це робити. Іди до театру, виробляй професійні навички – хорошого актора завжди побачать і будь-де знайдуть". З Іваном Миколайчуком я познайомився майже одразу по приїзді до Києва через свого двоюрідного брата Івана Гаврилюка – він Миколайчукові завдячував усією подальшою творчою кар'єрою. Потім була армія, два роки. За увесь той час мені навіть у бібліотеку вдалося вирватись лише один раз.

- Як складалася подальша акторська доля?

- Ще коли я був в армії, товаришував з Львівським театром ім. Марії Заньковецької, постійно приїздив до них, коли мав відпустку, проводив у них весь свій вільний час, дружив з акторами – Федором Стригуном, Віталієм Розстальним, Богданом Ступкою, які у той час працювали тут. Для мене було великою несподіванкою, коли Сергій Данченко не взяв мене до цього театру. Тоді я пішов до Львівського ТЮГу і працював там протягом року. Аж поки мене не запросили у картину "Вавилон-ХХ".

На дні народження у Львові Іван поклав переді мною два сценарії - "Вавилон-ХХ" і "Така пізня, така тепла осінь". Сказав: "Ось тобі, малий, два сценарії. Першим зніматиму "Вавилон-ХХ" - сам вибирай собі там роль". "Вавилон-ХХ" одразу мене привабив. Спершу я вибрав роль поета, якого у фільмі зіграв Анатолій Хостікоєв. Уже потім, у процесі роботи, якось само собою вийшло, що я взяв собі роль Лук'яна – надто цікавим був творчий дует з Лесем Сердюком. Але не було жодних образ, все це відбувалося дуже по-товариськи, з повагою й розумінням один до одного. Як вам пояснити... Ми були на цих зйомках наче одна велика сім'я.

Згодом відзняли фільм "Така пізня, така тепла осінь". Знову виїзди на натурні зйомки... Одного разу під час роботи Миколайчук, покинувши кіногрупу, привіз мене до одної місцини – виявилося, що там була могила його батька. Я ніколи не забуду цієї високої довіри з його боку.

Лесь Сердюк, Ярослав Гаврилюк у фільмі "Вавилон-ХХ". Режисер Іван Миколайчук. 1979.

- Отже, зустріч з Іваном Миколайчуком виявилася першим найсильнішим враженням у вашому творчому житті. Ви багато чому в нього навчилися?

- Насамперед творчо мислити. Ніколи до того я не бачив людини з таким художнім та аналітичним мисленням. Траплялось, ми дивилися разом кіно - йому вистачало перших десяти хвилин, аби збагнути, чи фільм того вартий. Він здавався мені неймовірно високоосвіченою людиною. Прийшов до нього якось – а він лежить, Джойсового "Улісса" читає. Сімдесяті роки, уявляєте? Ніхто з нас навіть не чув тоді про таке. А він каже: "Я, коли уперше читав, не все зрозумів – ось перечитую вдруге. Мабуть, доведеться й третій раз читати".

Він учив бути людиною. Не словами, не повчаннями – такого б він собі ніколи не дозволив. Самим лише своїм прикладом. Скільки його не запрошували викладати – відмовлявся. Когось настільки ж тактовного, вихованого, сповненого власної гідності не можу собі уявити. І талановитого в усьому. Це була Людина, Майстер – та що там, просто Мужчина з великої літери.

Я часто задаю собі питання: як би він жив у наші нинішні часи? Намагаюся уявити – й не можу.

- Справді, вдалий початок кінокар`єри. Чи настільки ж вдалим було продовження одразу по тому?

- Так. Одразу ж по тому була робота із Станіславом Клименком у фільмі "Дударики". Потім я знімався у Костянтина Єршова у фільмі "Граки". Це була гарна професійна школа. Також цей фільм дорогий мені через те, що він зблизив мене із Льонею Філатовим, з яким у мене до сьогодні дуже близькі й теплі стосунки. У Москві Філатов казав мені: "Ярославе, мені неймовірно приємно слухати, як ти розмовляєш українською з Олексієм Петренком. Як можуть в Україні розмовляти цією каліченою російською? Скажи, ти можеш уявити собі людину, яка думає на суржику?"

Якось я помітив, що Єршов робить зауваження Філатову, усім іншим акторам – окрім мене. Я пожалівся колегам. І у відповідь почув: "Ти що? Він же навіть нам заборонив щось тобі підказувати. Сказав, що ти єдиний актор, який настільки сам відчуває, як грати, що йому не потрібно нічого пояснювати – бо цим можна збити тебе з ролі".

У фільмі Олександра Муратова "Ранок за вечір мудріший" є епізод, де мій герой намагається докричатися до інших крізь товсте скло, потім розбиває це скло... Це був унікальний досвід в плані кіновиражальності. Бо слів його не чутно – він мусить говорити лише руками й обличчям. Ця сцена була важка, проте, коли я з нею впорався, режисер сказав: "Я ніколи не бачив, щоб актор так умів говорити очима".

Після цього я став робити спроби замінювати слова іншими способами виразності. Якщо можна щось сказати без слів – потрібно це зробити, в кіно є для цього всі засоби. Головне – це виразність, і мінімум тексту. Тоді роль виходить яскравішою, експресивнішою.

- Отже, ви визначили для себе специфіку акторського ремесла саме в кіно.

- У кіно ти начебто бачиш себе збоку. Починаєш думати, який вигляд маєш на крупному плані, пристосовуєшся до плану середнього, загального, зважаєш на те, якою камерою знімають, яким об`єктивом. Хоча актор не мусить розбиратися в операторських тонкощах, але доводиться все це засвоювати на зйомках.

- Чи є якісь особливо улюблені кіноролі?

- Навряд чи зможу виокремити якусь одну чи дві ролі з усього, що довелося переграти. Я зіграв у більш як тридцяти фільмах, можливо, серед них є з десяток особливо дорогих мені. Але мені пощастило грати в найкращих наших режисерів – перераховувати навіть не пробую, бо не назвати когось – образити.

- Чи могли б ви визначити, що є для вас першорядним: кіно чи театр?

- Театр – це постійний тренінг для актора. Приходити щодня об одинадцятій на репетицію, вміти зорганізуватися до певного часу, щодня працювати над собою – це безумовно, дисциплінує. Це більша відповідальність. Ти начебто вилітаєш на сцену і лишаєшся із глядачем сам на сам. Ніхто не підкаже, не допоможе, не зупинить цей процес, ти повинен триматися дві-три години підряд. Ця часова особливість дуже відрізняється від роботи в кіно.

Але так вже вийшло – я все життя проіснував між кіно й театром. У театрі завжди ставилися до моїх зйомок із розумінням. Останнім часом стало дещо складніше...

- Яким чином ви прийшли до Молодого?

- Я стояв біля витоків Молодого. Цей театр – мій дім. З одного боку, цікаво співпрацювати з гарними партнерами. Проте на початку дев'яностих я зробив моновиставу за "Записками божевільного" М.Гоголя з творчою допомогою Леся Танюка. Це було величезне задоволення від суто авторської творчості. Я вигадав її всю до найменших подробиць. Для сценічного оформлення було використано рідкісні антикварні меблі, знайдені випадково, кимось принесені або подаровані. На жаль, під час переїзду до нового приміщення половину тих меблів розікрали.

Там було багато такого, чого у повісті Гоголя й близько немає. Ось такий епізод. Жалюгідний службовець під час свого щоденного вбогого сніданку раптом витягає з яєшні гвіздка! Як, чому він там опинився – підступи ворогів? Містика! І що він робить! Бере цього гвіздка й забиває у шафу, ще й рушника на нього вішає. В усьому треба знаходити користь і, коли хочете, навіть і естетичність.

З останніх робіт можу відзначити роль Земляніки в "РЕхуВІлійЗОРі". На мою думку, гарний класичний текст неможливо зіграти погано. Цю роль номінували на "Київську пектораль" - на жаль, потім частину номінацій зняли...

Хоча загалом фінансова скрута дуже пригнічує театр. Коли Александра Квасневського спитали: "Як ви гадаєте, двісті театрів – це багато чи мало для Варшави?" - він відповів: "Ну звичайно, дуже мало!". Ви уявляєте собі подібну ситуацію в Києві?

Я завжди був оптимістом. Немає цікавих робіт в театрі? Можна на той час знайти собі інше заняття. Вже у сорок два роки я прийшов до КДІТМу на відділення телережисури до Віктора Борисовича Кісіна. Я провчився у нього три роки, а тоді Віктор Борисович помер. Без нього я не став продовжувати навчання. Ніхто не розумів, навіщо мені це потрібно. Але мені було важливо долучитися до секретів його майстерності.

- Ви мали конкретні плани щодо роботи на телебаченні?

- Я мріяв би зробити якісну авторську програму. Мені подобаються програми, які розповідають про особистість. Еталон для мене – програма Льоні Філатова "Щоб пам'ятали..." на російському телебаченні. Наше телебачення теж заслуговує на щось подібне – адже у нас такі імена: Іван Миколайчук, Леонід Биков, ще стільки прекрасних людей, з якими мене, може, і не звела доля...

Кілька років тому ми з друзями, які належать до зовсім різних професій, створили громадську організацію "Герої Крут". До товариства входять Анатолій Погрібний, Тарас Петриненко, Микола Жулинський, Марічка Бурмака, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук. Ми зібрали безліч історичного матеріалу. Є факти, що вражають. Навіть тепер ніхто ще не наважується говорити вголос про весь розмах звірств армії генерала Муравйова, що придушувала повстання. Зараз перед нами стоїть проблема видання книжки, присвяченої героям Крут[1]. Якби подібна історична подія мала місце, скажімо, у визвольній боротьбі Польщі, польський уряд давно вже канонізував би її.

- А чому ви вирішили взятися саме за цю тему, коли і як виникла ця ідея?

- Давно. Ще коли я студентом кінофакультету під час прогулянок біля Аскольдової могили випадково натрапив на невідомий пам'ятник. І саме Іван Миколайчук мені пояснив, що там поховані герої Крут. Від нього я й довідався вперше про цю історію... 

Розмова вела Ольга Кирилова. Київ, 8 грудня 2001

Кіно-Театр. 2002, № 2 (40).



[1] Книжка вийшла 2008 року під назвою: Крути, січень 1918 року. Документи, матеріали, дослідження, кіносценарій. – Упорядник Ярослав Гаврилюк. – К. : Видавничий центр «Просвіта», 2008. – 840 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...