понеділок, 5 квітня 2021 р.

На руїнах самовластя…

Чортория. 50-річчя Івана Миколайчука.

15 червня виповнилося б 80 років від дня народження генія українського кіно Івана Миколайчука. Така значуща дата випадає на суворі часи короновірусу. Та відзначити ми повинні, пошанувавши людину, котра принесла світові велич українського кіно.

 

Ювелеїада в Україні триває. Важко віднайти  серед свідомих громадян тих, хто не відав би, що саме цього дня виповнюється 80-річчя геніального актора, режисера, сценариста, великого патріота-націоналіста Івана Микойлачука. Відійшовши у засвіти 3 серпня 1987 року, йому, як і Тарасові Шевченку, заледве виповнилося 47, пригадую собі, як на родинному обійсті у Чорториї почали збиратися разом з Івановою мамою Катріною, сестрою Марічкою, дружиною та всією великою Миколайчуковою родиною шанувальники його творчості, аби відзначити 50-річчя. Не встигли тоді ще навіть встановити бюст роботи скульптора-земляка Миколи Лисаківського. Постають у пам’яті незабутні миті, навіть фотографії зберіг і з 50-річчя та 60-річчя Йвана, як і всіх інших його ювілеїв та й не тільки, про що розповідав у своєму романі в новелах «Чорторийські марева-видіння» (Чернівці, Друк Арт, 2019 р.), будучи глибоко переконаним, що тільки в такий спосіб можна увіковічити мить для нащадків. Щоправда, Часові не накажеш, як і втаємниченій «машині», зупинитися йому неможливо, бо ж «минуле не вернуть, не виправить минуле» (Василь Симоненко). Ми тільки можемо його споживати таким, яким воно дісталося. Та найосновніше згадувати і продовжувати позаземне життя у формулі мови пам’яті.

Досі шкодую, що коли на обійсті Миколайчуків міняли бюсти, отой, який без кінця і краю фарбувала родина – на бронзовий, мама Катріна стояла між двох Іванів і про щось розмовляла із сином, а я не мав фотоапарату, тому й не увіковічив цю неповторну мить. Зміг тільки описати в романі. Якась невідома сила постійно притягувала мене до Чорториї, приїжджав дуже часто. Й чимало подій закарбувала пам’ять. Дуже шаную наймолодшого Йванового брата Юрія. Тоді він стеріг сільські стави, де з відходом Івана поселилися білі лебеді, де й зимували багато років. Коли ми зустрілися з Юрієм над ставами з ініціативи головного лікаря Чорторийського психоневролдогічного будинку-інтернату Валерія Петрука та Віорела Савчука, надумали організувати пісенний конкурс, хто кого переспіває невідомими піснями. Трапилося за північ аж до світанку. Тоді мені здавалося, що з нами співає Йван. Бо що для нього смерть – хіба може вона явитися до такого велета, як Миколайчук?

Та спогади зостаються спогадами. До них ніхто не посміє навіть доторкнутися. Зараз навіть важко щось передбачати в часи пандемійного короновірусу, коли «червона зона» раз-по-раз обступає своїм кольором область за областю. Багато хто цікавиться, в тому числі і в столиці, а що буде з Івановим ювілеєм, невже не дасть змоги зібратися на величний пошанівок у рідній Чорториї? Якби хто зміг однозначно відповісти.

Проте діждався приємної інформації. 31 березня 2021 року на сесії Чернівецької обласної ради прийнято історичне рішення. Наводжу історичний документ, вона «ухвалила звернення до Президента, Верховної Ради, Кабміну, МКІП і Київської міськради щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) кіноактору, режисеру та письменнику Івану Миколайчуку. "...Вважаємо за необхідне звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства культури та інформаційної політики України, Київської міської ради з відповідним клопотанням щодо присудження Іванові Миколайчуку найвищої державної нагороди - Героя України (посмертно)". Також цим зверненням депутати обласної ради просять спорудити повноцінний пам'ятник Івану Миколайчуку у Києві, оголосити в Україні «2021-й роком Івана Миколайчука», створити національну кіностудію імені буковинського митця, відкрити Республіканський музей Івана Миколайчука, започаткувати творчу майстерню.

Зазначається, що 15 червня 2021 року громадськість відзначатиме 80-річчя від дня народження відомого актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука (1941-1987). "Ще в розквіті творчих сил кіносценарист та письменник Іван Миколайчук мріяв створити кіностудію у Карпатах. Цього, на жаль, з відомих причин тоді не сталося. Тоталітарна радянська влада повсюдно не підтримувала ідеї кіномитця, не дбала про постановку й подальшу популяризацію його фільмів й пошанування його творчої спадщини. Проте саме у 30-ту річницю Незалежності України та 80-річчя від дня його народження ці спільні завдання від громадськості цілком слушно втілити у життя", - додали депутати у своєму зверненні. Після нетривалого обговорення за відповідне рішення проголосували 52 присутні депутати обласної ради, що становить більшість від її складу.

Чортория. 60-річчя Івана Миколайчука.

Зараз треба дізнатися думку і Чернівецьої міської ради з приводу Кіномистецького центру імені Івана Миколайчука. Їдучи на роботу і після неї бачу вікна цього центру. Багато разів чув, скільки державних коштів затрачено на його ремонт, де колись скромно стояв типового штибу, як у совєцькі часи, спершу «Дружба», відтак – кінотеатр імені Миколайчука. Й не перелічити, скільки керівників змінилося, а з ними і їхніх обіцянок (та й преса постійно доливала оливи до вогню!), але чи його вже відкрили, чи ні, сказати важко. Щось начебто ще подекуди існуюча місцева телевізія торік, 3 серпня у день пам’яті Миколайчука, показувала то колишнього мера і начальницю від культури, про щось вони оповідали. Нещодавно поговорив із секретарем Чернівецького міськвиконкому Сергієм Добржанським, який запевнив, що конкурс на заміщення керівника центру проводять і до Миколайчукового ювілею його й затвердять. Це – перспектива, в яку зобов’язані вірити. Щоправда, на початку року там уже відбувався ювілейний захід, значить, центр уже діє… без керівника. Бо ж незамінних осіб не буває.

Зрештою, найсвіжіша інформація, котра датується квітневими днями: У Чернівцях обрали керівника кіномистецького центру імені Івана Миколайчука. У конкурсі на посаду переміг режисер театру анімації Іван Бутняк. За його словами, планує залучати до заходів центру людей різного віку. Передусім почнуть підготовку до ювілею Миколайчука 15 червня — заходи триватимуть тиждень. Влітку планують організувати події на майданчику перед будівлею. Розпорядження про призначення має підписати міський голова Роман Клічук. На посаду директора претендувало п'ятеро осіб. Вони презентували стратегію розвитку центру. Кіномистецький центр матиме штат у понад десять людей. Там облаштували глядацький зал на 350 місць. Водночас планують створити музей Івана Миколайчука, а також – приміщення для роботи творчих студій та проведення заходів. На реконструкцію центру імені Івана Миколайчука витратили понад 40 мільйонів гривень. Приміщення відновлювали з 2015 року, а договір з підрядником продовжували кілька разів. Наразі ремонт центру завершили, однак облаштували лише кінозал…

… Щоби не видатися геть нескромним, спробую повернутися до свого ж роману «Чорторийські марева-видіння», який, вийшовши у чернівецькому видавництві «Друк Арт» позаторік достатньо гаряче обговорювали критики, літературознавці, кіномитці, художники. Користуючись нагодою, хочу висловити велику подяку народному художникові України, Шевченківському лавреатові Іванові Остафійчуку, який зголосився проілюструвати 17 новел книжки, запропонував і суперобкладинку. Тож велика дяка Вам, дорогий побратиме. А Чернівецьке обласне радіо торік протягом кількох місяців, зініційоване досвідченою співробітницею Людмилою Шеленко, яка сама і читача твір у музичному супроводі, також оприлюднила роман в радіоефірі. Можна було би дещо зацитувати, наприклад, однокурсника Івана Миколайчука, народного артиста України Володимира Горпенка, з яким познайомився в Чорториї на одному з Іванових святкувань, запропонувавши йому електронний варіант рукопису майбутнього роману, де він написав: «Ви зробили виняткову, надзвичайно потрібну справу, та й не у просто несподіваній, а й унікальній формі. Єдине про що міг би сказати, це спосіб поєднання… щоб вона не залишалася окремими часточками біографії, а виражала би певну цілісність людини». Іван Дзюба теж підкреслив, що автор «…має дар захоплюватися яскравими людськими талантами, присвячуватися їм своїм щирим пошануванням і своєю радістю від цього поцінування він прагне поділитися із читачами. Але є постаті, є людські долі, які для нього особливо дорогі, і до цих доль він відчуває внутрішню причетність. Це насамперед Іван Миколайчук. Він знає і розуміє його, як мало хто, і в тому, що він так пише про нього, чується і повнота пам’яті, і душевне зродичання, і переживання знаних і не знаних моментів становлення його особистості. Звідси й глибока емоційність його оповіді».

Не промину й відгуку кінознавця, особливо ж творчості Івана Миколайчука і його «поетичого кіно», Лариси Брюховецької: «Дуже гарна ідея – зібрати в одній книжці спогади про Івана Миколайчука його родини та Марічки Миколайчук, які ще не були і які вже були оприлюднені, але розпорошені по різних газетах і журналах, і оздобити їх літературним стилем. Унікальність Вашої книжки в тому, що Ви, її автор, не  брали до уваги спогади тих, з ким він працював і спілкувався (згадується тільки Роман Балаян, з яким він співпрацював як співавтор сценарію його фільму «Відлюдько» за Тургенєвим). Я не сумніваюсь, що Ви з тими спогадами також ознайомились...» Цілком справедливо вказала вона і на певні прорахунки чи неточності, хто без них може обійтися, при цьому підкресливши: «Ваш текст – художня проза, але Ви, хоч там як, не могли уникнути моментів інформаційного порядку, до яких у мене виникли запитання, які я Вам і адресую. Не знаю, чи буде Вам це цікаво, тим більше, що є моменти критичні, та вже як буде»... Звичайно ж, думаючи про друге видання роману в новелах, обов’язково врахую, зрештою, в інших рецензіях, висвітлених на сторінках журналів та преси, вони траплялися, тому врахую кожне із зауважень. Сама ідея книжки цього вимагає.

Додам від себе, що встиг книжку презентувати в Івано-Франківському, Львові та Києві, де модераторами були відомі літератори Євген Баран, Данило Ільницький та Василь Герасим’юк. Особливо насиченою та відвертою була обстановка у Будинку кіно, на якій побували народна артистка України Марія Миколайчук, такі відомі діячі кіно, літератури та мистецтва, як Георгій Філіпчук, Сергій Тримбач, Валентина Ковальська, Василь Клічак, Ігор Курилів, Іван Ющук та інші. Звичайно ж, така обстановка наштовхує на думку, що над книжкою треба працювати, не покладаючи рук. Невчасно постав коронавірус, тому й не встигли провести її презентацію в Чернівцях. А з призначенням керівника Кіномистецького центру імені Івана Миколайчука оживає ще одна проблема презентувати її там. Закуплені доброчинцями раніше книжки таки потрапили до Чорториї й залишені в музей, де кожен охочий може їх отримати.

Зараз про «руїни самовластя». Про них сказав російський класик Олександр Пушків ще у 1818 році, звертаючись до Чаадаєва, передбачивши,

«Товариш, вір, зійде вона,
Зоря принадливого щастя,
Росія збудиться від сна
І на руїнах самовластя
Напише наші імена!»

Максим Рильський переклав це «послання», яке вивчали напам’ять зі шкільної лави... Чи таки ж напишуть? Поетичні пророцтва часами в багатьох народів збуваються, надто ж в українців. Їм пророкував-віщував Великий Тарас Шевченко, якому будь-який гніт був осоружним, тому й писав з відчаю: «А до того, як не знаю Бога», виливаючи його у пророчі слова.

МИРОСЛАВ ЛАЗАРУК

Обкладинка книжки Мирослава Лазарука

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...