субота, 1 травня 2021 р.

Про фільм «Іван Миколайчук. Тризна»

 

Василь Вітер

 

15 черв­ня 1941 ро­ку на­ро­див­ся геніаль­ний ак­тор, ре­жи­сер, кіно­д­ра­ма­тург Іван Ми­ко­лай­чук.

А 3 серп­ня 1987 ро­ку відлетіла Іва­но­ва ду­ша у кращі світи. Ко­ли це ста­ло­ся, йо­му йшов 47-й рік. Са­ме на 47-му році пішов з жит­тя ще один ве­ли­кий ук­раїнець – Та­рас Шев­чен­ко.

 

Пер­шою рол­лю, яку зіграв Ми­ко­лай­чук у про­фесійно­му кіно, був са­ме Шев­чен­ко у фільмі «Сон» Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка.

У на­шо­го Коб­за­ря є по­ема, яка на­зи­вається «Триз­на». У ній ідеть­ся про те, як Учи­тель в «уроч­ний день» че­кає на своїх друзів-учнів, які ма­ють зібра­ти­ся на уч­ту. А учні все не при­хо­дять… Під впли­вом цієї по­еми у нас ви­ник­ла ідея на­зва­ти фільм про Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка «Триз­на».

Фільм знімав­ся че­рез два ро­ки після то­го, як Іва­на не ста­ло.

Я не був близь­ко знай­о­мий з Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком. Час від ча­су, зустріча­ю­чись у ко­ри­до­рах студії «Укр­те­ле­фільм», де він знімав­ся у 80-ті ро­ки, ми віта­ли­ся. Я вітав­ся, то­му що не міг не зна­ти Ми­ко­лай­чу­ка. Він, оче­вид­но, то­му, що був про­сто чем­ною лю­ди­ною.

От­же, вив­чен­ня жит­тя ге­роя на­шо­го до­ку­мен­таль­но­го фільму ста­ло го­ло­вним для на­шої знімаль­ної гру­пи.

А по­чи­на­ло­ся все так. Десь че­рез рік по смерті Іва­на на студії «Укр­те­лефільм» з’явив­ся сце­нарій одесь­ко­го сце­на­ри­с­та Олек­си Ше­рен­го­во­го про Ми­ко­лай­чу­ка. Сце­нарій був хо­ро­ший, по­етич­ний, але за ним мож­на бу­ло зня­ти хіба що ігро­вий фільм. Ми все-та­ки взя­ли­ся зніма­ти до­ку­мен­таль­не кіно. По­ча­ли з вив­чен­ня до­ку­ментів, ка­д­ро­те­ки. Пе­ре­ди­ви­ли­ся все, що бу­ло зня­то про Іва­на, і, звісно, ті фільми, в яких знімав­ся сам Іван.

У кіно Іван зіграв 37 ро­лей. Як ре­жи­сер зняв два фільми.

І тут ми зіткну­ли­ся з та­ки­ми фак­та­ми, які впер­ше при­му­си­ли ме­не за­мис­ли­ти­ся над до­лею ук­раїнсько­го кіне­ма­то­гра­фа й ук­раїнської куль­ту­ри за­га­лом. Ви­яв­ляється, май­же всі оригіна­ли і вихідні ма­теріали фі­льмів, що зніма­ли­ся в Ук­раїні, пе­ре­бу­ва­ють у Росії. Так бу­ло за­ве­де­но в Ра­дянсь­ко­му Со­юзі. Ма­теріали ігро­вих фільмів – у кіно­с­хо­вищі в Бєлих Стол­бах, а до­ку­мен­талісти­ка – в Крас­но­горсь­ку. Обид­ва кіно­архіви роз­та­шо­вані в Підмо­с­ков’ї. Чо­му во­ни зберіга­ють­ся там, і чо­му досі – це пи­тан­ня. І ми їзди­ли в Бєлиє Стол­би відібра­ти епізо­ди для фільму про Іва­на із тих фільмів, у яких він знімав­ся.

Роз­повім один ви­па­док. У цьо­му кіно­с­хо­вищі ми за­мо­ви­ли для пе­ре­гля­ду фільм «Тіні за­бу­тих предків». Си­ди­мо вдвох з мон­таж­ни­цею, яка на мон­таж­но­му столі по ви­б­ра­них ча­с­ти­нах кру­тить мені кіно. Інтелігент­на ро­сійська жінка стар­шо­го віку. Сим­па­тич­на. Ша­ноб­ли­во роз­пи­тує, що бу­де­мо ро­би­ти. Я цей фільм ди­вив­ся ба­га­то разів, і то­му вже знав, які епізо­ди мені бу­дуть по­трібні. По­яс­нив їй, що нам потрібно бу­де ли­ше три епі­зо­ди. По­ди­ви­мось три ча­с­ти­ни (по 10 хви­лин кож­на), зро­би­мо за­клад­ки для то­го, щоб із не­га­ти­ву мож­на бу­ло над­ру­ку­ва­ти копії, і все. Щоб при­швид­ши­ти про­цес, мож­на бу­ло на­тис­ну­ти пе­даль мон­таж­но­го сто­лу – і тоді плівка кру­ти­лась скоріше, а на ма­лень­ко­му ек­рані роз­міром із су­час­ний ноут­бук швид­ко ми­готі­ли ка­д­ри кіно.

Ми за­ря­ди­ли 1-шу ча­с­ти­ну фільму – і по­ча­ли ди­ви­ти­ся кіно на швид­кості. Рап­том я відчув, що щось не так. Помічаю, що моя помічни­ця-мон­таж­ни­ця якось по-осо­б­ли­во­му вдив­ляється у цей ма­теріал. Я ка­жу їй: «Стоп», помічаємо для копіюван­ня пер­ший потрібний епізод, за­пи­тую: «Щось не так?» Во­на відповідає: «Очень ин­те­рес­ное ки­но» – «А Ви йо­го раніше не ба­чи­ли?» – «Нет» – «То по­дивімось».

І ми по­ча­ли ди­ви­тись на мон­таж­но­му столі весь фільм від по­чат­ку до кінця, за­ря­д­жа­ю­чи по­чер­го­во де­ся­ти­хви­линні ча­с­ти­ни. Я ба­чив, що жінка про­сто за­хоп­ле­на фільмом. До речі, фільм – ук­раїнською мо­вою.

Ми мовчки сиділи вдвох у мон­тажній кімнаті, поспіша­ли пе­ре­став­ля­ти ча­с­ти­ну за ча­с­ти­ною і не мог­ли відірва­ти­ся від ви­до­ви­ща, що відбу­ва­ло­ся на не­ве­лич­ко­му ек­рані. Я час від ча­су пе­ре­кла­дав не­зро­зумілі сло­ва. І от добіга­ють ос­танні ка­д­ри, плівка вис­лиз­ну­ла з фільмо­во­го ка­на­лу… Мон­таж­ни­ця по­мов­ча­ла, а потім ти­хо про­мо­ви­ла:

– Ге­ни­аль­ный ак­тер. Ге­ни­аль­ный ре­жис­сер. Ге­ни­аль­ный опе­ра­тор. Все здесь ге­ни­аль­но. А ка­кая кра­си­вая ва­ша стра­на…

Цих слів зви­чай­ної російської жінки я ніко­ли не за­бу­ду…

Ба­га­то ска­за­но про те, що Іван Ми­ко­лай­чук був кра­си­вим, врод­ли­вим чо­ловіком. Але йо­го кра­са, на мій по­гляд, бу­ла якась особ­ли­ва, я б на­звав її біблійно-містич­ною. І при то­му всьо­му він був ду­же кон­такт­ним і про­стим у сто­сун­ках з людь­ми….

Ду­же ба­га­то ска­за­но і на­пи­са­но про ук­раїнське по­етич­не кіно. Про зна­ме­ни­тих ре­жи­серів, ак­торів. Про зна­ме­ниті ук­раїнські фільми… Ми зро­зуміли, що це ук­раїнське по­етич­не кіно вміща­ло­ся в квар­тирі Ми­ко­лай­чуків – Іва­на і йо­го дру­жи­ни Марічки, в бук­валь­но­му сенсі – в Іва­новій квар­тирі. Бо там дню­ва­ли й но­чу­ва­ли ак­то­ри. Бо­ри­слав Брон­ду­ков, Кость Сте­пан­ков, Іван Га­в­ри­люк, Ада Ро­гов­це­ва, Ми­ро­сла­ва Резнічен­ко. Звід­тіля ви­летіли такі ре­жи­се­ри, як Ле­онід Оси­ка, Юрій Іллєнко, тріо «Зо­лоті ключі»: Марічка Ми­ко­лай­чук, Ніна Матвієнко, Ва­лен­ти­на Ко­вальсь­ка. Там діли­ли­ся шмат­ком хліба, звідти ви­хо­ди­ли по­друж­жя. А най­го­ловніше – там на­ро­д­жу­ва­лись геніальні ідеї, які потім втілю­ва­лись у ве­ли­ких фільмах.

Це для нас при­клад, що для ми­с­тецтва, для ціло­го на­прям­ку в кіне­ма­то­графі до­стат­ньо бу­ло не­ве­ли­кої ки­ївської квар­ти­ри і ка­таліза­то­ра – Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Во­ни бу­ли такі за­взяті, мо­лоді, та­ла­но­виті, спов­нені сил. Зда­ва­ло­ся, їм підвладні будь-які ви­со­ти…

І от не ста­ло Іва­на… І цей міцний лан­цюг по­чав роз­си­па­ти­ся. Кіно в Ук­раїні по­ча­ло за­не­па­да­ти… Це пов’яза­но з безліччю інших фак­торів: еко­номічних, політич­них, мен­таль­них. Але чо­мусь Іванів відхід ви­пав са­ме на по­ча­ток цьо­го роз­ва­лу.

Куль­ту­ра на­ро­ду – річ спад­ко­ва. Во­на, як до­ро­гоцінний скарб, пе­ре­дається з по­коління в покоління. Ко­ли щось не фіксується, не пе­ре­дається, ут­во­рю­ють­ся роз­ри­ви, про­ва­ли в пам’яті нації. І ці роз­ри­ви по­чи­на­ють за­пов­ню­ва­ти інші, чужі, як пра­ви­ло, не над­то якісні зраз­ки куль­ту­ри.

Наш фільм про Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка – це спо­га­ди йо­го друзів, рідних, со­рат­ників про ве­ли­ко­го твор­ця. Ми їзди­ли з ни­ми по місцях ко­лишніх зйо­мок, і во­ни роз­повіда­ли про ті події, які во­ни пе­ре­жи­ва­ли ра­зом з ним – Ве­ли­кою Лю­ди­ною. У цих свідчен­нях відчу­вається ве­ли­ка лю­бов до ньо­го.

І ще про Та­ра­са Шев­чен­ка. Після прем’єри на­шо­го фі­льму в Бу­дин­ку кіно, до нас підійшов мій друг – та­ла­но­ви­тий скульп­тор Во­ло­ди­мир Мінен­ко і роз­повів та­ку історію. До ньо­го в май­стер­ню якось зай­шов Іван Ми­ко­лай­чук. Ви­яв­ляється, во­ни то­ва­ри­шу­ва­ли, Іван ча­сом лю­бив ди­ви­ти­ся, як пра­цює скульп­тор. Ви­пи­ли по склянці ви­на. Во­ло­дя по­про­сив Іва­на по­чи­та­ти щось із Шев­чен­ка. Іван знав май­же всьо­го Коб­за­ря на­пам’ять. Іван по­ду­мав і по­чав: «Чи не по­ки­нуть нам, не­бо­го,/ Моя сусідонь­ко убо­га,/ Вірші нікчемні віршу­вать/ Та за­хо­дить­ся ри­ш­ту­вать/ Во­зи в да­ле­кую до­ро­гу,/ На той світ, дру­же мій, до Бо­га,/ По­чим­чи­куєм спо­чи­вать…»

Іван про­чи­тав цьо­го вірша ти­хо, про­сто… По­про­щав­ся і пішов. Інто­нації, зву­чан­ня го­ло­су за­кар­бу­ва­ли­ся у Во­ло­ди­ми­ровій пам’яті. Яки­мось див­ним усе бу­ло… А го­ло­вне – текст, яко­го він раніше не чув. Це не да­ва­ло спо­кою. І на­ступ­но­го дня – та­кож. І от Во­ло­дя бе­ре Коб­за­ря, зна­хо­дить за пер­шим ряд­ком цьо­го вірша, пе­ре­чи­тує. Пе­ре­гор­тає сторінку… Кінець Коб­за­ря. То був ос­танній вірш Шев­чен­ка. А далі – тільки примітки. Во­ло­дя був вра­же­ний. А не­вдовзі по­чув, що Іван пішов із жит­тя…

Іван Ми­ко­лай­чук не пе­ре­стає ди­ву­ва­ти і те­пер. Не­що­дав­но вий­ш­ла кни­га сце­наріїв, на­пи­са­них Ми­ко­лай­чу­ком. Утіле­них і тих, які ли­ши­ли­ся тільки в сло­вах. Я чи­таю і ди­ву­юсь, як ба­га­то лю­ди­на встиг­ла зро­би­ти за своє до­волі ко­рот­ке жит­тя. А яка мо­ва, який стиль, яка об­разність! Бук­валь­но з пер­ших слів він по­ло­нить ва­шу ува­гу, і вже йо­го історія чи­та­ча не відпу­с­кає.

У фільмі «Іван Ми­ко­лай­чук. Триз­на» нам зда­ло­ся до­реч­ним за­сто­су­ва­ли та­кий прий­ом, як сповідь-спо­га­ди свідків, а потім фраґмен­ти з фільмів, у яких знімав­ся Іван. Ефект вий­шов не­сподіва­ним у ба­га­ть­ох мо­мен­тах для нас са­мих. Ге­рої ігро­вих фільмів діями своїх пер­со­нажів роз­повіда­ли до­лю ак­то­ра. Я вва­жав, що це спе­цифіка на­шо­го фільму і кон­крет­но долі Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Але після цьо­го з’явив­ся цикл те­ле­пе­ре­дач у Москві на Цен­т­раль­но­му те­ле­ба­ченні під на­звою «Что­бы по­мни­ли» з ве­ду­чим, відо­мим ак­то­ром Ле­онідом Філа­то­вим. То був цикл про долі ба­га­ть­ох ра­дянсь­ких ак­торів. Я не знаю, чи ба­чи­ли во­ни наш фільм «Триз­на». Але там цей прий­ом та­кож за­сто­со­ву­вав­ся в кожній пе­ре­дачі. І ефект був ду­же близь­кий до на­шо­го.

Це ще раз підтвер­д­жує, що ве­ликі митці про­жи­ва­ють жит­тя у своїх тво­рах, роз­чи­ня­ю­чись у них повністю!

Василь Вітер

«Кіно-Театр», 2011, № 4.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...