четвер, 13 травня 2021 р.

Козак Василь – вправний воїн («Пропала грамота»)

 

Чудові, сповнені національного колориту і любові до української землі твори Миколи Гоголя підкорили серця багатьох читачів і слугували та, ймовірно, ще не раз слугуватимуть джерелом натхнення для митців. Як же інтерпретував твір цього видатного письменника український режисер Борис Івченко?

 

«Пропала грамота» – фільм, створений ним 1972 року за мотивами однойменної повісті Гоголя, що має риси українського поетичного кіно. Автор сценарію – Іван Драч, головну роль козака Василя зіграв видатний актор Іван Миколайчук.

Режисер, знімаючи фільм за Гоголевими творами, й сам починає використовувати гоголівські прийоми, тобто, грається із глядачем. Приміром, на початку фільму ми бачимо перед собою не героїв-козаків, а спудеїв, яким викладач призначає ролі, очевидно, у постановці шкільної драми. Цей жанр у XVII–XVIII століттях був невід’ємною складовою навчання в Києво-Могилянській академії, даючи змогу спудеям на практиці застосувати знання з риторики та інших дисциплін.

 

Традиційно шкільні драми писали професори академії на біблійні сюжети, а в перервах між діями грали інтермедії – здебільшого жартівливі сценки зі звичайного життя. Зважаючи на те, що персонажами інтермедій часто були козаки, можна провести паралель між цим жанром та фільмом Бориса Івченка, де використано типовий для таких сценок простий сюжет: козак досягає своєї мети, перемагаючи злу силу.

Лідія Вакула, акторка, що грає дружину Василя, також одягнута у чоловічий одяг, адже у виставах могли брати участь лише юнаки, для дівчат така діяльність вважалася ганебною, та й не здобували дівчата вищої освіти у XVII столітті.

Структура хронотопу цього фільму нагадує структуру хронотопу лицарських романів: герой подорожує, виконує певну місію, повертається додому.

Світ не є ворожим або екзотичним для головних персонажів – дія відбувається на знайомих теренах. Кожна пригода, що стається з ними протягом подорожі, – це завершений епізод, і цілісність сприйняття твору не буде порушена, навіть якщо ці маленькі «новелки» переставити місцями. Події фільму не впливають на особистість головного персонажа: наприкінці твору він постає перед нами з таким самим світоглядом та цінностями, що й на самому початку.

Щодо простору варто зазначити, що фантастичні сцени у стрічці відбуваються надворі, тоді як побутові – у приміщенні, і в цьому також є зв’язок з міфічним світом Гоголя, бо, крім кількох винятків, логіка розміщення дії у письменника саме така.


Бурлескні й травестійні елементи Гоголевого твору режисерові вдається майстерно передати передусім завдяки контрастам: у одній сцені ми бачимо Василя мужнім та відважним воїном, а в наступній цей вояка лякається гніву дружини та не може знайти шапки на власній голові. Така несподівана переміна статусу персонажа, ця несподівана метаморфоза, викликає у глядача щиру усмішку.

Набір персонажів – також типовий для вертепної драми: шинкар, чорт, козаки – ці герої були дуже популярними. Впадає у вічі те, що режисер не вдається до глибокої психологізації. Цей факт можна пояснити тим, що в народній традиції персонажі драматичних творів передовсім були носіями певних ідей і вся дія на кону зводилася до відтворення взаємодії ідей, а не конкретних осіб, зображуваних акторами. Для досягнення кращої упізнаваності та простоти виконання ролі кожен з них був скоріше таким собі «шаблоном», схемою, кожний образ був добре відомий пересічному глядачеві та одразу викликав низку певних стійких асоціацій, тому детальні зображення внутрішнього світу персонажа були зайвими.

До такого прийому вдається й Гоголь (більшість образів його творів є архетипними), і Борис Івченко. У фільмі козак Василь постає вправним воїном, вірним побратимом та патріотом, але разом із тим – жартуном та гультяєм. Саме таким у свідомості народу поставав козак Мамай. Уперше наштовхуємося на цей образ у сцені, коли Василь сідає на полі відшумілого бою під хоругвою, склавши ноги «по-турецьки». Докладні пояснення не потрібні, адже образ персонажа й так живе у свідомості глядача.

Високого рівня майстерності вимагав від режисера та акторів типовий для Гоголя прийом карнавалізації, що втілився у максимально буквальному відтворенні бурлескної, «перелицювальної» природи творів Гоголя: наприклад, дружина Василя перевтілюється у відьму, в царицю і навпаки, два козаки-побратими міняються одягом і опиняються в пеклі.


Музика часто підсилює враження від зображеного або підказує глядачеві, як сприймати той чи інший епізод, адже в цьому коловороті подій, у несподіваних метаморфозах та «зміні декорацій» іноді важко зрозуміти, де режисер серйозний, а де жартує чи грається з глядачем.

У «Пропалій грамоті» більшість музичного оформлення вже традиційно для поетичного кіно становлять народні пісні. Вони заспівані не автентично, як це було в «Тінях забутих предків», проте ретельно дібрані особисто Іваном Миколайчуком та майстерно виконані тріо «Золоті ключі». Вже сам по собі магічний голос Ніни Матвієнко ще більше допомагає зануритися у романтично-містичну атмосферу стрічки.

Особливе враження справляє колискова, заспівана на «тому світі». Лагідний мотив пісні контрастує із божевіллям, буянням пристрастей, що їх ми бачимо в пеклі.

Загалом фільм «Пропала грамота» динамічний, цікавий, він вдало сполучає комічні та серйозні елементи, легко сприймається будь-яким глядачем, реципієнтові навіть не обов’язково знати твори Гоголя, аби отримати задоволення від перегляду.

Катерина Єфремова

Кіно-Театр. – 2013. - № 5.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...