неділя, 16 травня 2021 р.

Іван Миколайчук: незіграні ролі

 

Іван Миколайчук. Проба на роль Порошина у фільмі «Олеся». 1971.

Актор – професія залежна. Оберуть тебе на роль чи не оберуть, – залежить від багатьох чинників, зокрема й від творчого завдання режисера. Навіть якщо ти вже уславлений і маєш численних шанувальників, які прагнуть бачити тебе на екрані. Іван Миколайчук за своє коротке життя знявся у тридцяти семи фільмах. Та сьогодні мова піде про те, що не збулося. І чому не збулося. Або збулося, але втрачене.

 

Якось на початку 1990-х, коли я записувала розповідь Леоніда Осики про Борислава Брондукова, він сказав: «Іван хотів у Камінному хресті зіграти злодія. Та, хоча з Іваном ми були не тільки друзі, а й куми, я йому відмовив, тому що цій ролі відповідав Боря». Леоніду Осиці не відмовиш у точному потраплянні у виборі акторів. Та й Іван Миколайчук на нього не ображався: у «Камінному хресті» зіграв одного з синів Дідуха, а в наступному – «Захарі Беркуті» – також мав роль, хоч і невелику.

В Осики були актори-талісмани, і серед них – Іван Миколайчук. А почали вони співпрацю із курсової роботи студента ВДІКу на кіностудії ім. О. Довженка – короткометражки «Двоє», де Миколайчук зіграв у дуеті з Антоніною Лефтій, дружиною Осики. На жаль, стрічка не збереглася, але про неї згадували на студії як про творчу лабораторію. Зокрема, на обговоренні знятого матеріалу до фільму «Хто повернеться – долюбить» Рената Король зазначала: «Робота Осики Двоє дає підстави передбачати, що документальні кадри  він зможе зняти цікаво»[1]. А Юрій Іллєнко, відстоюючи право молодого режисера на авторське кіно, додав: «Автори не мають на увазі реконструювати побут, точну географію, а беруть суть явища. Це не пасивна, а активна авторська позиція. Як Осика вміє поводитись з документальним матеріалом, ми можемо уявити собі за фільмом Двоє»[2]. Про цю стрічку Осика писав: «Іван там грав хлопця, юнака, для якого місто було чимось чужим, ворожим. Але не все. У Лаврі, на Байковому кладовищі він повертав собі душевний спокій і рівновагу. Тобто були у великому місті маленькі острівці, де він почувався природно. Дівчина ж, городянка, того не могла зрозуміти – саме на цьому будувався конфлікт»[3].

Цікаво, що у фільмі «Звірте свої годинники» за сценарієм Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, що був дебютом Василя Ілляшенка, головну роль – поета Леоніда Левицького – грав Іван Миколайчук, про що повідомив журнал «Новини кіноекрану» в першому числі за 1966 рік. Але після п’яти обговорень матеріалу, знятого Ілляшенком, студія дійшла висновку, що матеріал має низький професійний рівень і що ця робота виявилась режисерові не під силу. Виробництво фільму студія зупинила, і рятувати планову одиницю, на яку вже було витрачено половину кошторису, доручили молодому енергійному Леоніду Осиці. Ліна Костенко запропонувала написати нову літературну основу для фільму, розгорнувши сюжет довкола одного героя. Осика на цю роль (у фільмі це безіменний поет, узагальнений образ) запросив Бориса Хмельницького. Якщо врахувати скільки часу і нервів забрав у студії цей багатостраждальний сценарій, то не дивно, що бажання якнайскоріше завершити цю епопею, було в багатьох працівників студії.

А в Леоніда Осики Іван Миколайчук знімався й далі, зокрема у фільмах «Тривожний місяць вересень» і «Море». За словами Миколи Мащенка, «Довгі десятиріччя Леонід Осика мріяв створити фільм про Довбуша у виконанні Івана Миколайчука. Не вдалося з багатьох причин, і тепер можна тільки уявити, яким би він був величним – Довбуш Миколайчука. Величезна втрата, якої вже ніколи не повернути»[4]. Про це писав і сам Леонід Михайлович: «Мені в ті часи (початок 1970-х. – Л. Б.) і пізніше дуже хотілося зняти фільм про Олексу Довбуша з Миколайчуком у головній ролі. Ми б це і зробили обов’язково, та на заваді стало недолуге правило, згідно з яким картину на одному і тому ж матеріалі можна робити не раніше, ніж через чверть століття після попереднього звернення. А Віктор Іванов, на своє щастя і на нашу біду, зняв свого Довбуша на початку 1960-х»[5].

Іван Миколайчук. Проба до фільму «Втеча з тюрми». 1977.


 

Поки Осика завершував епопею з фільмом «Хто повернеться – долюбить», Іван Миколайчук успішно знявся у фільмах «Гадюка» та «Бур’ян». Але роль головного героя Давида Мотузки не була йому близькою, хоча саме за неї він отримав першу в акторському житті нагороду – премію ЦК ЛКСМУ ім. Миколи Островського, до речі, не бувши комсомольцем.

1967 року випало йому зніматися у фільмі Володимира Денисенка «На Київському напрямі». Зачин фільму: кіно про кіно, знімальна група на натурі знімає «Тараса Бульбу». І під час зйомок на них падають бомби: почалась війна, про яку кінематографісти не знали. Іван Миколайчук грав там Андрія Бульбу. Цей короткий епізод увійшов до фільму як спроба режисера бодай якимось чином торкнутися давнини та пом’янути О. Довженка, який у червні 1941-го мав знімати цю епопею.

Невідомо чому, але не зіграв Миколайчук і головної чоловічої ролі (Порошина) у фільмі свого інститутського товариша Бориса Івченка «Олеся» за повістю Олександра Купріна. Натомість знявся російський актор Геннадій Воропаєв, і можна сказати, що через емоційну безбарвність його персонажа у фільмі немає кохання.

1969 рік пройшов під знаком «Комісарів» Миколи Мащенка, де Миколайчуку випала непроста роль комісара Громова. Іван Миколайчук був спраглий до роботи, багато знімався; в перше десятиріччя професійної кар’єри доля сприяла цьому. Це вже з приходом до влади В. Щербицького перекрили кисень – йому не вибачили «Білого птаха з чорною ознакою». В тому фільмі Миколайчук дебютував як сценарист і він став однією з найщасливіших творчих робіт та разом з тим – печальним досвідом у його акторській практиці. У вистражданій картині йому не дозволили зіграти роль Ореста, вояка УПА. Як автор ідеї та співавтор сценарію цю роль він писав для себе – і про це на студії всі знали. Він дуже добре розумів трагедію людини, яка опинилася в епіцентрі кривавих подій Другої світової, взяла до рук зброю, щоб захищати Україну, і стала мимовільним призвідцем смерті свого старшого брата Петра. Петра зіграв Миколайчук. А Ореста – дебютант у кіно Богдан Ступка. Згодом він не раз згадував Миколайчука як свого вчителя у пізнанні секретів професії кіноактора. А Миколайчук згадував цю незіграну роль, жалкуючи, що йому її не дозволили (його обличчя й популярність схилили б глядачів симпатизувати Орестові).

На хвилі міжнародного успіху «Білого птаха» Іван Миколайчук починає зніматися за кордоном – «Всупереч усьому» в Чорногорії, «Третя після сонця» в Болгарії.

Тим часом ситуація в культурному просторі України радикально змінилася, починаючи з другої половини 1972 року. Всі проєкти, пов’язані з національними цінностями, заборонялися. Запанувала цензура. Головний партійний ідеолог УРСР Маланчук заборонив навіть слово «Україна», вважаючи, що в ньому прихований український буржуазний націоналізм. То що вже казати про людей, які поклали життя за Україну як незалежну державу. Неугодним став Іван Миколайчук – один із небагатьох, хто силою свого таланту здобув світове визнання. У час творчого розквіту актора його популярність цілеспрямовано гасили.

Та він продовжує працювати: спільно з Юрієм Іллєнком пише сценарій «На поклони!» – цього разу на сучасну тему (як їх і закликали керманичі країни). Їхніми героями були популярна акторка і драматург. Ще один персонаж – робітник металургійного заводу, хоча йшлося у фільмі не про завод, не про ударну працю, а про кохання: головна героїня випадково знайомиться з Герасимом і закохується в нього, й кохання те взаємне. Кость Степанков мав грати успішного драматурга, Лариса Кадочникова – акторку, Миколайчук – металурга. Флешбеками сценаристи поверталися в минуле, в роки війни, пов’язавши це з історією акторки, – драматургія була добротна. На жаль, задумане не збулося: партійна машина була налаштована на знищення українського поетичного кіно, і сценарій змушували без кінця переробляти, поки не вихолостили остаточно. Врешті, Миколайчук та Степанков відмовилися від цієї роботи. А фільм Юллєнка, названий «Мріяти і жити», був слабким відблиском задуманого.

Про ще однин задум, який не судилося втілити через сувору, хоч і негласну, заборону, залишив спогад Борис Івченко: «Сценарій Марина писався саме на Івана Миколайчука. І як на голову з ясного неба – усіх затверджено, крім Миколайчука. Біжу в Держкіно, пишу в Москву, звертаюсь в ЦК Компартії України: всі відводять очі і мовчки тицяють пальцем кудись угору. І не зіграв Іван. І не грав майже п’ять років. Чому?.. Багато чого не встиг Іван»[6]. Фільм «Марина» вийшов у 1974 році, головну чоловічу роль зіграв Володимир Конкін.

На звороті фото, яке пропонуємо увазі читачів, напис: «Побег. Проба». В українському кіно фільму під такою назвою немає. Є «Втеча з тюрми», знята Радомиром Василевським на Одеській кіностудії 1977 року. Очевидно, саме до цього фільму й робили акторську пробу. У численному переліку акторів імені Миколайчука немає, отже, там він не знімався.

Акторська доля примхлива і непередбачувана. Кость Степанков, старший за Миколайчука на 13 років, дожив до часів Незалежності. Але, починаючи з 1993 року, коли українське кіновиробництво занепало, страждав, що втратив можливість зніматися. Так, ще траплялися епізоди, але того безперервного творчого щастя, як у попередні 30 років, уже не було. Сили ще були, популярність також була, а робота зникла. Але на те були причини об’єктивні. Миколайчуку було значно важче, коли кінопроцес був повнокровний, але йому роботи не давали. Роки безробіття залишили сумний слід: і хоча він вісім років, з 1979-го до 1986-го, ще працював творчо – поставив два фільми, писав сценарії, знімався, – але сили поступово танули, й у віці 46 років він покинув цей світ. Історикам кіно ще належить дослідити, яких ролей у нього було більше: зіграних чи незіграних?

Лариса Брюховецька

Кіно-Театр. 2020, № 3.



[1] «Активна авторська позиція». Протокол обговорення режисерського сценарію «Звірте свої годинники». Публікація Л. Брюховецької // Кіно-Театр. – 2011. ‒ № 4. – С. 19.

[2] Там само. – С. 17. Перекл. з рос.

[3] Осика Л. Билиці про Івана // Білий птах з чорною ознакою / Упор. М. Миколайчук. – К. : Мистецтво, 1991. – С. 135.

[4] Мащенко М. Іван Миколайчук  // Мащенко М. Незабутні. Спогади. Нариси. Інтерв’ю. – Вінниця : Глобус-прес, 2016. – С. 133.

[5] Осика Л. Билиці про Івана // Білий птах з чорною ознакою / Упор. М. Миколайчук. – К. : Мистецтво, 1991. – С. 135.

[6] Цит. за: Мащенко М. Незабутні. Спогади. Нариси. Інтерв’ю. – Вінниця : Глобус-прес, 2016. – С. 137.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...