четвер, 20 травня 2021 р.

Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів і символів

 

Іван Миколайчук у фільмі «Анничка». Режисер Борис Івченко. 1968.

 

2010 року в Україні вийшла в перекладі українською наукова праця британського дослідника Ентоні Сміта „Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка”[1]. Глибоке дослідження теми, систематизація і великий масив історичних фактів зробили твір подією в культурному житті, не випадково його назвали інтелектуальним подвигом. Адже тема націй і національної ідентичності впродовж останніх століть вважалася дражливою і ризикованою для дослідників. Ентоні Сміт розкриває глибинні ресуси націй, які політично сформувалися у час новітньої історії, але існували віддавна як етноси й учений чітко сформулював їхні характерні риси. 

 

Поняття етносу і нації багато в чому тотожні, а розрізняються за історичною тривалістю в часі. Нація – поняття, яке народилося в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ столітті. Сміт визначає її як людську спільноту, яка проживає на своїй території, об’єднана спільною мовою та культурними цінностями і самовизначена, тобто свідома своєї спільноти. До засадничих культурних цінностей належать коди і символи, тісно пов’язані з міфами і фольклорними надбаннями етносу. Етнос – утворення з великою часовою тяглістю, воно живуче, життєздатне й, на відміну від поняття „нація”, не обтяжене політичними інституціями, включно з такими як держава. З позиції реалій нашого сьогодення, приклад розрізнення понять нація і етнос дало святкування 20-річчя Незалежності України 24 серпня 2011 року. Політично заангажовані збиралися біля пам’ятника Тараса Шевченка, а в іншому місці Києва – на Європейській площі – збиралися ті, хто прийшов на парад вишиванок.

Ця концепція допомагає нам зрозуміти важливу річ: чому українці, які впродовж восьми століть практично не мали державності (за винятком короткого часу Хмельниччини та вже зовсім короткого у вимірах історичного часу періоду УНР, Гетьманату і Директорії), збереглися як нація. У ХХ столітті Україна не мала статусу самостійної держави, була республікою в складі „союза нерушимого”, де панувала російська мова й російська культура, яка насаджувалась усім республікам, а мова і культура кожної з них розглядалась як вияв „ворожої” ідеології – їй імперські слуги дали назву „буржуазний націоналізм”. Творчий вибух Культурного відродження 1920-х було нещадно викорінено, а митців розстріляно або заслано в ГУЛАГ. Політично незаангажованим фільмам українського поетичного кіно 1960-х – початку 1970-х, які важко було звинуватити в буржуазному націоналізмі, за «відрив від сучасності» й від методу соцреалізму було оголошено війну і заборонено, а Іванові Миколайчуку, акторові зі світовим ім’ям, не давали зніматися з 1973 по 1979 рік. Незважаючи на те, що Миколайчук не був диситентом, його розглядали як неблагонадійного. У донесенні Голови КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Федорчука Першому секретарю ЦК Компартії України В.В. Щербицькому від 16 липня 1974 року серед іншого читаємо: „Артист коностуии им. Довженко Николайчук Иван Васильевич, 1941 года рождения, беспартийный в 1969–1972 гг. Отрицательно отзывался о советской действительности, утверждал, что на Украине происходит процесс «русыфикации». Возмущаясь критикой кинофильма „Білий птах з чорною ознакою”, имевшей место в выступлениях делегатов на 24 съезде КП Украины, Николайчук заявил, что выступавшие «проявили свою некомпетентность в вопросах кино» и «показали себя чиновниками, готовыми все искалечить». «Поэтому, – утверждает он, – на Украине нет искусства и творческие работники не имеют права сказать то, о чем думают». Николайчук взят на проверку.»[2]

 

В донесенні навіть прізвище широко відомого актора написали викривлено, на російський лад. У ті глибоко застійні часи його заборонили, як заборонили друкувати Ліну Костенко, Валерія Шевчука та багатьох інших українських письменників, як заборонили авангардних художників і композиторів. Дослідники й раніше звертали увагу на те, що причиною заборони українського поетичного кіно, яскравим представником якого був Миколайчук, і було входження українських кінематографістів у простір етнічної культури, що викликало гордість й почуття власної гідності. Заповіти предків, давні звичаї і обряди, народні пісні і танці, тобто прекрасне, осяяне творчим натхненням, Божою іскрою, й були кодами і символами українського етносу.

Іван Миколайчук був їх носієм. В його артистичній натурі вони жили і проявлялися природно. Додамо до цього красиву зовнішність і непересічний талант – і ми матимемо портрет унікального українського кіноактора, який не тільки приніс славу українському кіно, а й утвердив свій етнос у світовому масштабі. Він узяв на себе місію не просто жити у світі світоглядно-звичаєвих символів і кодів, а й відродити, вдихнути в них життя, поширити їх за допомогою такого масового мистецтва як кіно.

Одна із концептуально важливих у творчій біографії Івана Миколайчука ролей – Роман у фільмі Бориса Івченка „Анничка”. Сюжет будується довкола класового протистояння: заможний ґазда засватав свою доньку Анничку за красивого і також заможного легіня Романа. Вона ж покохала партизана, на якого випадково натрапила в лісі й доглядала його, пораненого. Через 43 роки після виходу фільму глядача захоплює не ця колізія, (навпаки, скоріше дивує, як могла Анничка проміняти місцевого красеня на невідому людину), а побут і життя гуцулів, а особливо танець-змагання між Іванком (Іван Гаврилюк) і Романом. За виявом вродженої пластичності і краси – це один із зразків етнічного коду й тому фільм залишається цікавим і сьогодні. Гуцульський танець – це символ витривалості, умілості, легкості в рухах і головне – вияв свободи. І не тільки свободи особистісного самовираження, а й свободи духу, буття людей, які живуть у важкодоступних горах і є вільними. Такими вони показані в епічному фільмі Леоніда Осики „Захар Беркут” за Іваном Франком. І хоча в Миколайчука там невелика роль, але вона значуща і знакова. Згадати б епізод, коли його Любомир велить боярину Тугару Вовку зняти шапку на знак пошани до громади, яка зібралася на віче. Тухольці – громада вільна і не визнає над собою боярської влади, більше того, вона перемагає набагато сильнішого ворога – татаро-монгольську навалу, заманивши їх в ущелину і затопивши водою. У цьому фільмі знову перетинаються долі героїв Гаврилюка і Миколайчука – Максима і Любомира, обидва їхні герої мають загинути, принісши себе в жертву. І якщо етнос – українці, яких уособлювала тухольська громада – залишився жити вільно на своїй території, знищивши ворога, то ціною стало життя двох братів Беркутів – Максима і Любомира.

Апеляція до міфів, в тому числі біблійних, – це ознака повноцінного мистецтва, яке тісно пов’язане з власним етнічного корінням. Біблійний міф про братів Авеля і Каїна – це міф про первісний гріх, яким є вбивство кровного брата – живе у колективній свідомості. Він не те, що моделює поведінку, але є печатю, накладеною на людський рід, і в різні історичні часи повторюється. Про це засвідчують літературні твори – зокрема, „Земля” Ольги Кобилянської. Петро і Орест у фільмі „Білий птах з чорною ознакою”, сценарій якого Іван Миколайчук написав спільно з Юрієм Іллєнком, асоціюється з міфом про Авеля і Каїна – і відсилає до нього не тільки мотив братовбивства. Фільм, у якому буяє життєствердна сила прекрасного, показав розбрат у широкому масштабі, до якого приводить ідеологія класової нетерпимості, розбрат, що привів до двох світових воєн, який і донині проявляється у нашій країні, на землі, створеній Богом для людського благоденства.

Іван Миколайчук, окрім віртуозної пластичності у народному танці, природно відчував себе у стихії етнічних ритуалів – згадаймо свято Маланки в „Тінях забутих предків” та в його „Такій теплій, такій пізній осені”, щедрування на Свят-вечір у „Тінях”. Він любив народні пісні, знав їх багато, сам чудово співав. Не дивно, що вони звучать у фільмах, до яких він укладав музику, але загадкою залишається, як йому вдалося переконати глядачів у природності проспіваної разом із Костянтином Степанковим пісні „Їхав козак за Дунай” у такому далекому від української ідентичності фільмі, як „Комісари”, де йшлося про більшовицьку тактику і стратегію в період непу.

Цілковиту свободу дав собі Миколайчук, укладаючи музику до „Білого птаха”, „Пропалої грамоти”, „Вавилона ХХ”. Камертоном до „Білого птаха звучить за кадром зворушливий голос його дружини, співачки Марічки Миколайчук. У сцені весілля попової доньки Дани можна побачити кілька видів і глибинних шарів української етнічної культури – весільний обряд, музика, танець, святкове вбрання. Все воно в єдності донесене до нас через століття, й Іван Миколайчук дав йому екранне життя.

Завдяки масовому мистецтву кіно Миколайчук не просто актуалізував етнічні коди і символи у період русифікації, він і сьогодні викликає захоплення вічними цінностями мистецтва Буковини.

У багатьох етносів існує міф про обраність. Коли дивишся епізод танцю Ореста і Дани, або танець Романа й Іванка, або танець Миколайчукового героя у „Камінному хресті” Леоніда Осики, думаєш про речі сакральні, про обраність українського етносу. Нехай про цю обраність й не записаного на скрижалях якоїсь вічної книги, але український етнос проніс почуття прекрасного крізь неймовірні кривди і випробування, які випадали на його долю, а особливо у ХХ столітті. І в утвердженні цієї обраності особлива заслуга кіноактора, сценариста, режисера Івана Миколайчука. Він не займався просвітництвом, він дав можливість багатьом українцям відчути, пережити свою історію і долю, а це відчуття, за Смітом, є одним із чотирьох основоположних вимірів національного існування: спільноти, території та долі.

Лариса Брюховецька

 

 

      



[1] Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. – Пер з англ. – К.: Темпора. – 2010.

[2] Дзюба Марта. КДБ про Параджанова. Документи із розсекреченого архіву КДБ УРСР. – «Кіно-Театр». – 2011. - № 2. – С.37.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...