вівторок, 25 травня 2021 р.

Леонід Череватенко. Дебют як продовження

Леонід Череватенко - кінознавець, сценарист, поет, перекладач, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка

 

Леонід Череватенко

Дебют як продовження

 

По-різному приходять в кінорежисуру, іноді шляхами несповідимими, але найчастіше на почесне й відповідальне звання «автора фільму» претендують представни­ки так званих суміжних професій. Добре воно чи погано? Адже стільки блукає студійними коридо­рами людей, спеціально вивче­них, дипломованих режисерів, а тут — оператори, сценаристи, актори... А втім, перехід у кінорежисуру Івана Миколайчука слід вва­жати цілком закономірним. Біль­ше того — вистражданим. Понад п'ятнадцять років ішов він до сво­єї самостійної постановки, він зас­лужив її своєю самовідданою пра­цею: знімався, писав сценарії, ро­бив музичне оформлення фільмів, допомагав режисерам як асистент і порадник з багатьох кінематогра­фічних та некінематографічних проблем.

 

І нарешті зняв перший свій фільм, неймовірно перемішавши в ньому реальне з уявою, вклавши в нього і своє знання народного буття, і свою пристрасну любов до світу, і власне розуміння краси. «Вавилон-ХХ» одразу привернув до себе пильну увагу фахівців, а також тих, кого називають рядовими глядачами. Народжувався фільм довго, важко, в муках і сумнівах. І вийшов він зовсім не такий, як йо­го замислювали попередньо. Про­те він з'явився, і його поява стала святом. Після /і поряд/ фільмів безбарвних стилістично, вбогих думкою і почуттям, після /і по­ряд/ тієї сірятини, що нею широ­ко «уславилася» кіностудія імені О.П.Довженка, виникло раптом щось яскраве, неподібне до реш­ти. Недовершене, місцями просто невправне, але таке, що має пря­мий стосунок до таланту /це від­чули з перших переглядів і палкі прихильники Миколайчукового фільму і принципові його опонен­ти/. Без перебільшення можна твердити, що «Вавилон-ХХ» пев­ною мірою реабілітував репутацію українського кінематографа на од­ному із складних етапів його роз­витку. Поза всяким сумнівом, це був значний успіх. І його відповід­но оцінили. Перший фільм Миколайчука здобув Головний приз рес­публіканського кінофестивалю «Молодість-79». Того ж року «Ва­вилон-ХХ» виборює один з голов­них дипломів Всесоюзного огляду робіт молодих кінематографістів у Києві. Наступного року йому присуджують приз за кращу режи­суру на XIII Всесоюзному фестива­лі в Душанбе. Такий поважний журнал як «Искусство кино», явно заскочений зненацька, провів у декількох номерах дуже схвильо­вану і досить сумбурну дискусію з приводу «Вавилона» — подібної розмови удостоюється далеко не кожний фільм, не кажемо — фільм-дебют. Саме «Вавилон-ХХ» репре­зентував радянську кінематогра­фію на торішньому Міжнародно­му кінофестивалі в Локарно (Швейцарія). Щоправда, премії за рубежем «Вавилон» не дістав, йо­го сприйняли там як повторення «Білого птаха з чорною ознакою», що, на нашу думку, є цілковитим непорозумінням. Безперечно, фільм І.Миколайчука належить до того ж ряду, що й «Білий птах», проте «Вавилон» якраз приніс на екран чимало нового порівняно з фільмом Ю. Іллєнка. Інакше не мог­ло й бути: між цими картинами пролягло десятиліття, і яке десяти­ліття! На превеликий жаль, повер­хове тлумачення, поспішні прису­ди трапляються не так уже й рідко, надто коли подібні твори оціню­ють, розглядають, мовляв, збоку, чужим оком. Додамо, не завжди доброзичливим. А при такому розгляді в око, насамперед, впадає нез­вичний одяг, незвична музика, нез­вичний ритм і спосіб існування – так би мовити color local. Іншими словами, поверхове, зовнішнє, а не глибинне, посутнє. В результаті зовнішнє (а для стороннього ока це справжнісінька екзотика) сприймається як кінцеве художнє завдання, як зміст картини, тоді як насправді воно є тільки засобом доведення художньої ідеї. Отож, причина і наслідок (чим не Вольтер!) міня­ються місцями, і це призводить до певних курйозів. Як приклад наве­демо уривок зі статті італійського кінокритика Д. Бутофава про сучас­не радянське кіно. Відзначивши «другий пік 60-х років — декоративність, одержимість фольклором, національними традиціями», він далі пише: «...в цій же манері дебю­тував український актор Іван Миколайчук у фільмі «Вавилон-ХХ» , одній з найбільш заплутаних, див­них і шалених картин. Найнеймовірніші, найнесподіваніші лінгвістичні і поетичні запозичення спо­лучаються у примхливому ексцент­ричному малюнку: література про громадянську війну з довженківським пафосом (трохи у дусі сільсь­кої мелодрами) і сарказмом Медвєдкіна»... і т. д. При методології, що зводить художній потенціал твору до суми запозичень та й годі, навряд чи можна щось уяснити для себе, щось серйозне пояснити гля­дачеві, та ще малообізнаному. А здавалося б, чого вже простіше: заплутано, незрозуміле, то й спро­буй розплутати, зрозуміти!.. Нині І.Миколайчук знімає фільм «Така довга, така тепла осінь» за сценарієм, написаним разом з В.Коротичем. Історія емігранта-українця, котрий на схилі днів приїздить з Канади на батьківщину, щоб як не жити, то вмерти і лягти в рідну землю, — безперечно, ця іс­торія становить інтерес для кіно, має свої привабливі моменти. Хо­ча відверта публіцистичність літе­ратурної першооснови може всту­пити в суперечність з тією систе­мою естетичних переконань, яку сповідує І.Миколайчук, принайм­ні з тим, що він робив досі. Яким буде його новий фільм, що з того всього вийде, поки що ніхто не ві­дає, в тому числі й сам режисер. Але, пригадується, щось схожого думалося і мовилося й тоді, коли І.Миколайчук брався за «Лебеди­ну зграю» В.Земляка. Багатопла­новий феєричний роман, який не­мов увібрав у свою плоть не тільки здобутки літературні, а й соціаль­ний досвід кількох десятиліть — і односерійний фільм. І масштаб не той, і скорше обмежені, ніж без­межні можливості кіно (що б там не твердили окремі теоретики). Але коштом великих зусиль, втрат і знахідок було створено фільм ці­кавий, неординарний, самобут­ній, А що, коли все повториться? Тим паче, що І.Миколайчукові складні, навіть небезпечні ситуа­ції, з усього видно, подобаються. Вони немов підхльостують його, змушують знаходити нові вира­жальні засоби. Вони виправдову­ють і таку передумову новаторсь­кого мистецтва як ризик. І тут ми згадаємо запитання, яке прозвучало на початку цієї заміт­ки і яке нам доводилося чути не­одноразово: добре воно чи зле, що І.Миколайчук став режисе­ром, не маючи відповідної осві­ти? І якої ви зрештою чекаєте від­повіді? Доля розпорядилася, як схотіла: не так, як бажалося, а як склалося. Брак спеціальної підго­товки залишив свій відбиток і на «Вавилоні», мабуть, залишить йо­го і на «Довгій осені». І нікуди від цього не подінешся. Проте, зов­сім не для того, щоб захищати будь-який дилетантизм, скажемо: ні Д. Гріффіт, ні С.Ейзенштейн, ні О.Довженко, і загалом — ніхто з першовідкривачів феномена XX століття,— кіномистецтва, не за­кінчував ВДІКу. Але знімати вони якось уміли, навчилися, ще й про­торували шлях іншим. Хоча кожному з них доводилося не раз, І не два, і не три винаходити кінема­тографічний велосипед заново. І хто знає, можливо, в цьому поля­гає їхнє щастя?

Ми написали це не затим, щоб не­гайно причислити І.Миколайчука до сонму великих, ні. Оголошува­ти «Вавилон-ХХ» твором вершин­ним чи еталонним немає підстав, та й потреби для цього немає. Кар­тина І.Миколайчука несе в собі всі ознаки зламного, суперечливого періоду, вона дуже нерівна. Супе­речності, нерівності, шерехатості першого фільму І. Миколайчука по­мітити неважко. Набагато важче виявити його внутрішню ціліс­ність, а вона теж є. І вона дозволяє зберегти — на новому виткові спі­ралі — генетичний код естетики й етики того ряду фільмів, що ведуть свій родовід безпосередньо від О.Довженка. У «Вавилоні» є непід­робний темперамент, є вболівання за людину, і глибина роздумів, і по­вага до своєї доби. А це не кожного дня зустрічаємо. І головне — є осо­бистість, є митець — не тільки із своєю темою, але і з своєю жур­бою, і з своєю радістю, із своїм ду­ховним світом, який знаходить жвавий відгук у глядачевім залі. Невідомо, як далі складатиметься творча біографія І.Миколайчука (не в останню чергу це залежатиме від нього самого), але його вплив, його присутність уже відчутні в на­шому кіно. Більше того, вони від­чувалися б навіть у тому випадку, коли б він (у що неможливо повірити) не створив більше жодного фільму.

22.02.1981

 

З відстані двох десятиліть

Статтю «Дебют як продовження», яка оце пропонується увазі читачів журналу «Кіно-Театр», я написав 1981 року, — отже, мушу пояснити, чому з таким запізнен­ням і чому саме нині вона приходить до людей. Могла б, зрештою, ще полежати в архіві автора, нічого б не сталося. Втім, деякі обставини дозволяють порушити мовчання. По-перше, минає двадцять років з часу завершення роботи над філь­мом «Вавилон-ХХ». По-друге, ситуація, в якій опинився український кінематограф. Вона, безумовно, кризова, щодо цього ніхто не має сумнівів чи ілюзій, але що це за криза, хто завинив найбільше? Подиву гідна «діяльність» новоявлених правите­лів на теренах культури? Хронічна нестача коштів? Брак свіжих політичних і мис­тецьких ідей? Очевидно, все це і багато іншого разом узяте. Але суть не лише в грошах. Українська незалежна держава ще тільки спинається на ноги, і дасть Бог — на зміну зверхникам, що себе дискредитували по всіх усюдах, прийдуть нові — мудріші й освіченіші. Дасть Бог, забагатіє країна, підростуть національне свідомі підприємці, налагодиться кіновиробництво. Але що ми будемо фільмувати? Нам рекомендують накручувати кіноодиниці конвеєрним способом, маючи за взі­рець досконалу технологічно, але малозмістовну, малопоживну голлівудську про­дукцію. На користь подібного шляху розвитку наводять чимало аргументів, як от: кінематограф є мистецтво міжнародне, отже позанаціональне, наднаціональне. Може, на когось і впливає така, з дозволу сказати, аргументація. Та хіба не зрозуміло, що ми не витримаємо вирішального змагання чужою зброєю і на чужому полі, себто ми наперед прирікаємо себе на поразку? Бо немає у нас таких фінан­сових можливостей, ні такого технічного забезпечення — і вміння такого теж не­має.

Нам залишається одне: створювати оригінальне, зорієнтоване на власні етичні й естетичні критерії, українське кіно, бо лише як українці можемо зацікавити, заінт­ригувати людство, а не як «отблеск, отблеском рожденный» (О.Твардовський). А іншого виходу немає у нас.

Припустімо на мент, що все це у нас є — кошти, апаратура, плівка, навіть неор­динарні ідеї. І все дозволено, все забезпечено. Уявімо собі цей, дуже далекий від реальності, варіант. В деталях і особах. Ось тут і виявиться, що немає творців, спроможних це робити, зугарних реалізувати щойно вимріяне. Бо нинішня криза українського кінематографа не лише фінансова, організаційна, ідейна, а ще й особистісна. І це найприкріше, це найсуттєвіше. Я не хочу нікого ображати, не зби­раюсь ні на кого показувати пальцем, але назвіть мені, будь ласка, режисера, що наважиться підхопити естафету з рук того ж таки Олександра Довженка. Дове­деться надовго замислитись. І є побоювання, що виразної відповіді так і не почу­ємо.

Ось чому сьогодні, коли бути розгубленим, безпорадним, продажним не тільки модно, а ніби й почесно, здається мені, варто нагадати про тих, що зуміли за об­ставин не менш складних створити, всупереч усьому, неабиякі мистецькі ціннос­ті. До таких нечисленних належить, безперечно, Іван Миколайчук.

***

Так уже склалося, що мені пощастило весь процес народження фільму «Вавилон-ХХ» спостерігати зблизька — ще з виникнення обережного задуму: а якщо це зняти?.. Йдеться, звісно, про «Лебедину зграю». Я був трохи втаємничений у пе­реговори І.Миколайчука з В.Земляком, у перипетії написання літературного сце­нарію, отже, можу засвідчити: цей фільм є виплодом фантазії, таланту, настирливості, напруженої праці (всякої — у тому числі й фізичної), хитрувань, компромісів, несподіваних вирішень самого І.Миколайчука. Отож, цей фільм — його законне дітище, насамперед його, Івана. Бо Василь Сидорович Земляк, чоловік мудрий і за­гадковий, якось зумів так себе поставити, так повестися, що якоїсь принципової й відповідальної участі в підготовчому періоді чи зйомках він не брав. «Ви такий великий митець, Іване,— казав він, майже блазнюючи,— що я нічим не зможу Вам бути корисний, не зумію Вам нічого підказати. Адже Ви все розумієте краще за мене». Слід додати, що Василеві Сидоровичу припали до душі кінопроби, які зро­бив І.Миколайчук, — вони стали потім своєрідним «заспівом» фільму: воли, що не­мовби випливають з туману, стогнучи й зітхаючи людськими голосами. Цього не було в повісті, але письменник належно поцінував сміливість і глибину трактуван­ня.

«Вавилон-ХХ» народжувався у неймовірних муках. Окрім природних і неминучих труднощів, що супроводжують появу на світ будь-якого фільму і що їх називають зазвичай об'єктивними, додалися ще явно суб'єктивного характеру перешкоди. Аж моторошно, — скільком людям не хотілося, щоб цей фільм, фільм І.Миколай­чука, було знято! Ну, поперек горла стояв їм цей «Вавилон», і вони робили все можливе і неможливе, аби його ніколи не демонстрували в кінозалах. Це аж ніяк не бадьорило Івана Васильовича, не збільшувало його віри в благополучне завер­шення кінематографічного плавання. Можна було б написати ще «і не надихало», але щось мене зупиняє. Дивним дивом усе це збагачувало фільм колізіями, персонажами, висловами, інтонаціями, позначалось на рівні та звучанні «Вавилону». Очевидно, все достойне і справжнє має долати перепони, зобов'язане пливти проти течії, а інакше, либонь, дійсність і не впливає на мистецький твір. Справді, з подіями і героями химерного фільму дійсність перегукувалась, римува­лася в кожному кадрі й епізоді. Ось на колодах біля вітряка сидять статечні дядь­ки, і «куркуль» Бубела знайомим голосом партійця К.Степанкова промовляє: «Та­ка велика хлібна країна... Не може ж так бути...» А в чергах за хлібом, за маслом стоять мовчазні сучасники, а на студії по талонах видають гречку і цукор... А ось іще приклад. Знімали епізод, в якому Фабіян копає могилу матері Соколюків, при цьому обговорюючи з цапом Фабіяном різні філософські проблеми. Землю з но­вої могили філософ перекидає в яму, до якої вже ліг небіжчик. Копав І.Миколай­чук поволеньки, але старанно: і грав нібито, але дуже натурально, і поступово «до­бирав смаку». Несподівано заступ натшовхнувся на щось тверде — і ковзнув по слизькій поверхні. Фабіян-Миколайчук придивився і похолов: це було віко давньої, але міцної, ще незотлілої труни. Виявляється, обраний для зйомок пагорб слугу­вав колись людям за кладовище, так довго і давно, що вони вже забули про це... Не сказавши нікому ні слова, І.Миколайчук вибрався з могили — і запросив туди оператора. Коли Ю.Гармаш примостився там і втямив, у чому річ, очі йому роз­ширились од жаху. Проте продовжував знімати. Коли я переглядаю чи просто пригадую цей кадр (люди затоптують ногами вогонь, немовби виконують ритуаль­ний танець довкола... вічного пристановища чи потойбіччя?), у мене повзе поза шкірою мороз.

Треба зауважити, що взаємини з «тим світом» у І.Миколайчука були завжди зап­лутані й активні, тема смерті не давала йому спокою, постійно бентежила його сумління і розум. «З того, як людина вмирає, можна зрозуміти, як вона жила», — говорив І.Миколайчук. Через що герої його часто-густо розлучаються з життям. У «Вавилоні-ХХ» є кадр, на перший погляд, нефункціональний: на згаданому пагорбі-кладовищі з'являється весела зграйка сільських дівчат, серед них одна з косою на плечі: молода і гарна. Цю роль І.Миколайчук приміряв і на себе. Маємо «знимку», де він, усміхнений, але й знічений водночас, бовваніє на тому ж пагорбі в дуб­лянці і капелюсі, але з косою на плечі.

Щойно вийшов з проявки перший робочий матеріал, І.Миколайчук провів щось на кшталт «творчої наради», на якій обговорювались переваги та вади змонтованих начорно епізодів, а також шляхи, що ними рухатись мав створюваний фільм. Се­ред запрошених переважали актори, що знімались у «Вавилоні» (Т.Литвиненко, Ф.Стригун, К.Степанков, І.Гаврилюк, Л.Сердюк), оператор Ю.Гармаш, художник-постановник А.Мамонтов, але й І.Драч, і Марічка Миколайчук. Марія Євгенівна слухала уважно, але в балачки не встрявала. Актори нахвалювали матеріал і вис­ловлювали побажання розвинути лінію, збільшити (в метрах) присутність на екра­ні того персонажа, роль якого вони виконували. Я дозволяв собі де з чим не по­годитись, дещо підказувати і навіть критикувати. Здаю собі справу, що міг багато чого призабути, щось підретушувати, але нині оті «наради», що на них запрошу­вались «обрані», уявляються мені саме такими. Припускаю, що саме тому Іван кликав мене ще й на «індивідуальні», мовляв, перегляди, після яких ми дискутува­ли. Не можу похвалитися тим, що Іван так уже дослухався до моїх спостережень і застережень: ми по-різному трактували природу кіно, себто природність або тих, або сих виразових засобів. А проте...

У мене склалось враження, що Іван вислуховував мої закиди і пропозиції головно для того, щоб утвердитись ще більше у правильності власних розв'язань і вирі­шень: йому важило переконатися в тому, що моя позиція не витримує натиску йо­го екранних доказів. А все-таки дещо з моїх аргументів було враховано. Ми не по­розумілись категорично хіба що в оцінці фінального плану, отих білих лебедів, що плавають в ополонці: тут Іван Васильович стояли на смерть, ба навіть не втрима­лися від вельми несхвальних висловів на мою адресу. В тому сенсі, що я нічого не тямлю в кінематографі взагалі, а в його, Миколайчука, фільмі зокрема. Я відказав: «Тоді якого ти мене кличеш на оці співбесіди? Користь яка з того?» Зустрілися ми вже на прем'єрі, яка пройшла з великим успіхом. Для мене «Вавилон-ХХ» одразу став кінотвором етапним. Прорив цього фільму на екрани Радян­ського Союзу (та ще по першій категорії) я усвідомив не лише як перемогу І.Мико­лайчука та його творчої групи, а й передусім як запевнення того, що зацьковане, «зацофане» кіно України має шанси й внутрішні ресурси зростати саме як україн­ське кіно. Я написав захоплену (мені дорікали — захвалювальну) рецензію, що її оприлюднив єдиний в Україні спеціалізований журнал «Новини кіноекрану». Зго­дом цю рецензію передруковано було в збірнику «Білий птах з чорною ознакою» («Мистецтво», Київ, 1991). Незабаром виникла необхідність написати ще одну статтю. Ясна річ, надрукувати її в тих же «Новинах кіноекрану» виявилося немож­ливим. Я спробував спокусити ще кілька редакцій (ту ж газету «Культура і життя») – марно. Ставлення (офіційне) і до «Вавилона», і до І.Миколайчука не було аж над­то приязне. Гаразд. Подумалося, що є в Києві орган Спілки письменників, «Літера­турна Україна», не причетна до ігор та інтриг кінематографічного двора, — вона цілком спокійно могла б це оприлюднити. Заніс до «Літературної України» — жод­ної реакції. Незрозуміле. Завітав туди ще раз, Потім ще раз. І заввідділом культу­ри жбурнула мені в обличчя мою писанину з криком: «Ви на що нас штовхаєте? Ваш придурок зіпсував чудовий твір Василя Земляка, а Ви його підносите до небес!» Мені кортіло придушити цю істеричку, але якомога спокійніше я запитав, у який спосіб І.Миколайчук «зіпсував» першотвір, де шукати сліди «порчі»? Навіщо, скажіть,, він повставляв у свій фільм молдавські пісні? В романі зма­льовано Поділля, я сама з Поділля, — і я ніколи не чула вдома, у себе в селі мол­давської музики! Це Ваш дурний Іван вигадав невідомо нащо! А одяг? Тільки пог­ляньте — сорочки, рушники: невже це Поділля? Та нема в нас такого!

На тому і розпрощалися.

До викладеного маю доточити ще й таке. Принциповість і непоступливість не за­вадили цій особі через кілька років, коли І.Миколайчук помер, написати про ньо­го зворушливу статтю, в якій схвально мовилося і про фільм «Вавилон-ХХ». Але Іван цього вже не прочитав.

І ще докину: в середовищі літераторів (надто літературних критиків) набула поши­рення думка, навряд чи справедлива: екранізувати можна тільки так, як воно за­карбовано в автора. Найменше відхилення від оригіналу — то непрощенний зло­чин і злонавмисне паплюження літературного першотвору. Та І.Миколайчук з йо­го кіношним досвідом і мистецькою інтуїцією не був настільки простодушний. Він твердо затямив: кінематограф мусить розмовляти своєю мовою, в кіно чим далі од літератури, тим краще. Так він старався і «Вавилон» зняти, оцим і приваблю­ють, зачаровують кращі епізоди.

А матеріалу І.Миколайчук назнімав на дві сери, цього не можна забути ані обми­нути, Ось епізод з братами Соколюками (Л.Сердюк і Я.Гаврилюк), яких заарешто­вує міліція (після того, як вони відкопали скриню з козацькими клейнодами). Ве­зуть братів на возі, руки пов'язавши за спиною. Раптом невдахи випростують ру­ки: чи то дорогою порозплутували вузли, чи то міліція погано попрацювала. Втім, то ще не кінець пригоді. Головне — визволившись, брати Соколюки не знають, що їм далі робити — і про всяк випадок здаються властям. Дуже злободенний, по-мо­єму, епізод! А піп (Б.Івченко), який тікає з Йордані, як тільки зчиняється буча, — тікає, залишаючи на білісінькому снігу сліди. А молодий ще Ф.Стригун сидить по­під тином і заливисте регоче! Так і пориває сказати «немов навіжений»: адже вся його небуденна роль щезла. Як і не було. А В.Розстальний, що прицвяховує пра­пор над сільрадою! Все це важко, неможливо забути: воно, як живе, стоїть перед очима. Проте його немає: потрапило в кошик.

Значних змін зазнала і звукова палітра фільму. Безперечно, ви пам'ятаєте, як па­рубки під проводом Данька Соколюка вирушають на вавилонські гоцалки. Навди-вовиж красиві кадри, незабутні: хлопці йдуть, поклавши один одному руки на пле­чі, розтягнувшись цепом. Так ходять не на вечорниці, — так іде на смертний бій піхота. І асоціація така — не вигадана і не випадкова, бо в цей час лунало за кад­ром «Ой у лузі червона калина похилилася. Чого наша славна Україна зажурила­ся?» І сьогодні зал підводиться, зачувши цю пісню. А як звучала вона тоді, за до­би застою?.. Але в остаточному варіанті я почув замість пісні стрілецької щось цілковито протилежне: червоноармійську пісню на слова Дем'яна Бєдного «Как родная мать меня провожала». Не сумнівайтесь, я поцікавився: що подібна заміна оз­начає? Іван відповів не одразу: «Це ж українська пісня, перероблена — «Ой, що ж там за шум учинився?» — «Ну і... — я домагався свого. — Хто це второпає?» — «То нехай думають!» — розгнівався Іван.

Зайве доводити, що мені подобався відзнятий матеріал, і я просив режисера не поступатися редакторським втручанням, зберегти все, що вже існувало, зажило на плівці. Та й не сам-один я такий вразливий був. Сергій Федорович Бондарчук теж умовляв Івана монтувати не одну, а дві серії, пообіцявши надійну підтримку на рівні Спілки кінематографістів СРСР і Держкіно СРСР. І.Миколайчук не зважив на це — і, гадаю, даремно. Невідомо, якими міркуваннями він керувався, зрештою, на нього тисли добряче: може, просто квапився, поспішав, поки є нагода, з'яви­тися з першим своїм кінодітищем на людях, «засвітитися» перед народом... Який жаль, що все це кудись поділося, зникло.

Взагалі, якщо з днів сучасних озирнутися назад, то маємо визнати: багато чого відбувалося не зовсім так і навіть зовсім не так, як розпатякують нині «революцій­не налаштовані» кіномитці і кіномислителі. Наприклад, той же «пристосуванець», «кар'єрист» і «запроданець» С.Бондарчук давав дивовижні поради І. Миколайчукові, якого любив і шанував. Приміром, радив екранізувати «Чорну раду» П.Куліша: «Я сам колись хотів був знімати, але мені не можна, не дозволять: член ЦК КПРС як-не-як. А тобі допоможу, проб'ю через Москву. В Держкіно, в ЦК — у мене скрізь є свої люди».

Іван кивав головою, дякував, але на той час він «Чорної ради» не читав, отже, мав приблизне уявлення, про що йдеться. Звідки я це знаю? А він при черговій зуст­річі мене запитав, де можна прочитати про П.Куліша — і як добути «Чорну раду»? Я приніс йому свій примірник роману — той, виданий ще в 20-х роках, з передмо­вою Й. Гермайзе, єврея, знищеного за український націоналізм. Іван простудіював і загорівся, мовляв, прийшов у захоплення: «Дивись, я й не думав, що в нашій лі­тературі є такий твір!» Потім я видирав у нього цю книгу довго-довго: то він пере­читував, то дав почитати бандуристці Галині Менкуш, то з акторами обговорював «Чорну раду». Я, до речі, запитав, кого б він хотів у цьому фільмі зіграти. Іван зир­кнув доволі зверхньо: «Там є тільки одна роль для мене — козак Тур. Кирило Тур!» І голос йому забринів.

Миколайчукової «Чорної ради» вже ніколи не побачимо. Не дали.

***

Та повернімося до нашої рецензії, пояснімо, що і до чого. Ще до запуску фільму «Вавилон-ХХ» І.Миколайчук збирався поставити фільм за по­вістю В.Коротича, опублікованою в московському журналі «Юность»: про буковинця, що приїхав по багатьох роках на Батьківщину — й осліп. Якщо цей проект, гадав я, становив якийсь інтерес до «Вавилона», то після «Вавилона»!.. Я доклав певних зу­силь, щоб переконати Івана в безперспективності цього задуму — і, звісно, не пе­реконав. Хоча стилістична відмінність, ба й несумісність прози В.Коротича і прози В.Земляка в очі аж надто впадала. Проте І.Миколайчук (разом із В.Коротичем) про­бив сценарій «Такої пізньої, такої теплої осені» крізь ідеологічні доти і надолби. Роз­почалися зйомки, проходили вони в обстановці непевній: режисер часом не відав, на яку ступити, нервувався. І я зважився на останню спробу (див. публікацію).

Співпраця І.Миколайчука з В.Коротичем справді не породила великих наслідків, незаперечний успіх «Вавилона» повторити не вдалося, — тут я виявився, на жаль, пророком. Я й сьогодні вважаю, що «Така пізня, така тепла осінь» поступається «Вавилону» — до того ж, у багатьох аспектах. Я вважаю, що фільм цей не тільки не розвинув відкриттів, зроблених у «Вавилоні», але й завів Миколайчука якщо не назад, то принаймні кудись на узбіччя. Та піди це доведи! «Таку пізню, таку теплу осінь» я переглянув кілька разів, тупо сподіваючись знай­ти у цьому фільмі бажані якості, котрі б довели помилковість чи поверховість мо­їх уявлень. І вдалі шматки таки знаходились (той же епізод емігрування з Букови­ни), але в цілому фільм не тримався купи; він був строкатий, незбалансований зсередини, у чомусь нещирий. Визнати «Осінь» кроком уперед порівняно з «Вавилоном» я не мав підстав. І написав про це в своїй рецензії, перейнятій, як мені здавалося, уболіванням за подальшу долю І.Миколайчука. Та коли цю рецензію опублікувала газета «На екранах України», на мене накинулись «друзі й симпатики» І.Миколайчука. Я мляво й неохоче відбивався, а сам думав при цьому: а як же сприйняв публікацію Іван? Сумнівно, щоб вона йому припала до смаку. Невдовзі стало все на свої місця. Ми здибалися з Іваном у Будинку кіно (так він тоді нази­вався), Виходжу з синього залу — і наштовхуюсь на Івана. Стоїть якраз навпроти дверей. В оточенні трьох-чотирьох своїх ординарців — тих, що підносили йому і підшіптували. Обличчя ординарців засяяли посмішками: передчували вже інци­дент. Але відступати було нікуди, та й не в моїх це звичках. І тут Іван ступив назустріч, простягнув мені руку і потиснув мою правицю. Міцно так потиснув. Різко розвернувся — і пішов геть до виходу, зоставивши у фойє розгублених ординарців. У одного, що називається, щелепа відпала. Більше ми з Іваном до цієї теми не поверталися.

Цю публікацію хочеться присвятити двадцятиліттю «Вавилону» — фільму, що був розбудив надії на відродження українського кінематографа, фільму, який, всупе­реч нашим сподіванням, не повів за собою кінематографістів України, передусім кіностудії імені О.П. Довженка, не повів у бій за питомо національне кіно, але став помітною віхою на його суперечливому і многотрудному шляху. З відкриттів, зна­хідок, ба навіть похибок «Вавилону-ХХ» непогано покористувались деякі спритні колеги, як правило, не посилаючись на першоджерело. Втім, достойних, послі­довних продовжувачів «вавилонської ідеї» щось не видно. Чи, може, я не добачаю?.. Але я вірю, коли хочете, вірую, що фільм цей створено було не для того, щоб наректи його ім'ям ресторан у Будинку кінематографістів. Пожартували — і годі. А справу І.Миколайчука на півдорозі кидати не випадає. Нарешті я хочу відповісти на запитання, що його не раз і не два довелося чути від кінематографістів наступних (тож нібито поступовіших) генерацій: «Ну і що ви до­вели? Чого ви добилися?» За себе і за І. Миколайчука можу відповісти словами ге­роя фільму «Політ над гніздом зозулі»: «Я принаймні спробував». Так, ми принаймні спробували — й анітрохи не шкодуємо. І знаємо, що рано чи пізно, але з'явиться індіанський вождь, який одним потужним ударом зруйнує, проломить довічну, здавалось би, міцно змуровану огорожу, що зусібіч оточує наш кінематограф. І виведе його на широкі світові простори. Не буду приховувати: краще, щоб це сталося раніше, аніж пізніше. Але так буде.

«Кіно-Театр» // 1999. – №5. – С. 5–9.

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...