середа, 26 травня 2021 р.

Вшанування пам’яті Івана Миколайчука. Білий птах

Учасники торжества біля Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.


До 65-річчя з дня народження Івана Миколайчука в Україні відбулася низка акцій. Буковину відвідала делегація Національної Спілки кінематографістів України. 14 червня в Чернівцях в обласній науковій бібліотеці – відкрито книжкову виставку, присвячену митцю, а в приміщенні обласного театру ім. Ольги Кобилянської пройшов вечір пам’яті майстра кіно. Наступного дня його пам’ять вшановували в його рідному селі Чортория, а ввечері в Чернівцях показали новий телефільм «Іван Миколайчук. Книга життя», прем’єра якого пройшла і на 5-му каналі.

 

У Києві, в Будинку кіно, 20 червня відбувся круглий стіл «Іван Миколайчук як феномен української культури», а 22 червня в Національному театрі ім. І. Франка – вечір «Білий птах». На кількох телеканалах пройшли ретроспективи його фільмів.

Ювілей став нагодою ще раз поміркувати над місцем і роллю Івана Миколайчука не тільки в кіно, а й в Україні загалом.

Презентація книжки «Кіносвіт Юрія Іллєнка» в Чернівецькій науковій бібліотеці. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.


Ми говоримо, що він був обличчям і душею українського кіно, маючи на увазі зіграні ним ролі у фільмах Володимира Денисенка, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Бориса Івченка та його власних. Але маємо пам’ятати, що душею може стати той, хто не тільки обдарований талантом, а й є обраним, виконує важливу місію на цій землі, серед цього народу. Щодо Миколайчука, то це місія порятунку нації. Її в ХІХ столітті здійснив поет і пророк Тарас Шевченко. Очевидно, не випадково актор перевтілився у нього у фільмі «Сон» і не випадковими є збіги в біографії — майже десятирічна заборона творити, а також рання смерть – у тому самому віці, що й Тарас Шевченко.

На презентації звучала музика, яку любив Іван Миколайчук. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.


Миколайчук змусив найширшу (в сенсі – світову) глядацьку аудиторію зачаруватись образом Івана Палійчука, будучи магічним у цій ролі, органічним та граційним актором, без будь-яких зусиль зчитуючи коди національної культури, ментальності, зрештою, світоглядних обширів, які прагнула поховати у братській могилі «дружби народів» потужна радянська ідеологічна машина. Він зробив це тоді, коли йому виповнилося усього 23 роки, тоді, коли в українському кіно панував «позавчорашній день», день, який, за висловом Івана Дзюби, «завжди думав, що буде сьогоднішнім».

Сценарист і перекладач Владислав Таранюк і головний редактор «Буковинського журналу Мирослав Лазарук. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.


Іван Миколайчук, блискуче зігравши дві ролі, опиняється в центрі пошуків, які сміливо вели згадані режисери в Україні, як і тогочасні поети, серед яких Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, а також композитори, скульптори, художники. Він не загубився серед того кола, навпаки, був його окрасою, світлим і притягальним джерелом творчої енергії. Ці пошуки спиралися на міцну базу професіоналізму, знання світової культури. Окрім цього фундаменту, Миколайчук додав ще фундамент культури народної, яку добре знав і щиро любив.

Композитор Володимир Губа і актор Федір Стригун. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.


Миколайчук знімався в багатьох і дуже різних режисерів того часу, грав поруч з багатьма акторами. Але серед них були ті, яких він міг згуртувати. Розвиваючи практику своїх колег-режисерів, він вводив у світ кіно молодих, ще маловідомих акторів, серед яких — Анатолій Хостікоєв, Ярослав Гаврилюк, Григорій Гладій, Галина Сулима, Наталя Сумська. Він був своїм серед видатних митців свого часу — дружив, зокрема, з Володимиром Івасюком, Анатолієм Фуженком. Можна сказати, що на його особі сходилось і перетиналося багато ліній української культури. Феноменальністю його якраз і було, що він усіх консолідував, тому що мета творчості, хоч і не декларувалася, була чіткою і прозорою. Як мудрий політик, він умів множити друзів та однодумців, а не відштовхувати їх.

Урочиста академія, з нагоди ювілею Івана Миколайчука. В залі театру на передньому плані Ганна Чміль Олександр Горобець, Роман Балаян, Федір Стригун. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.


Ясна річ, без Івана Миколайчука українське кіно не було б таким, яким ми його знаємо. Згадаймо бодай одну властивість його творчості, хоч і не головну, але дуже важливу — як сміливо і впевнено він продовжив реформу музики в кіно – у фільмах «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ», започатковану Сергієм Параджановим у «Тінях забутих предків», коли музичною тканиною ставала народна музика і пісня. Цього вже досить, щоб переконатися у його новаторстві. Можна припустити, що не всі поділяли його прагнення, аби з екрана звучала народна музика, та мине зовсім небагато часу і на весь світ уславиться режисер і музикант Емір Кустуриця, який за основу ритмічної організації своїх фільмів візьме фольклор балканських народів. Його творчий хід оцінять як оригінальний і увінчають найвищим визнанням. А от Іван Миколайчук ще на початку 1980-х виношував задум аналогічного фільму, де ритмічною основою мав стати пісенний фольклор його рідної Буковини. Називався він «Небилиці про Івана». На жаль, здійснити йому не дозволили, а коли дозволили, – не встиг...

 Виступає співачка Марічка Миколайчук. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.

Іван Миколайчук знімався і за кордоном (Югославія, Болгарія), проте сміливо вибудовував міжнародну перспективу для українського кіно («його в обличчя знали вже мільйони»), і будучи знаним, ні на мить не переставав залишатися сином свого народу. Він мав усе для статусу зірки світового масштабу, як Марчелло Мастрояні чи Жан Поль Бельмондо. Не було тільки в його країні свободи, щоб робити кіно світового рівня. Коли кіно такого рівня щойно розправило крила, його адміністративним способом задушили.

Виступає акторка Неоніла Крюкова. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.

Звичайно, сказане не вичерпує місця і значення Миколайчука для нашої культури. Значення саме сьогодні, коли молодь задивлена виключно на Захід (певна частина, звісно, воліє російську пісенну й кінематографічну попсу), не усвідомлюючи, що самоствердитись можна тільки на власному ґрунті.

***

Пам’ять про Івана Миколайчука світла. У цьому могли пересвідчитися глядачі на вечорі в Театрі ім. І.Франка, підготовленому режисером Василем Вовкуном. На ошатно оформленому запрошенні був Іван Миколайчук в образі Фабіяна зі скрипкою в руках. Цей кадр з фільму «Вавилон ХХ» стверджував, що мудрість нерозривна з прекрасним, вона через нього проявляється. Постановник вибудував вечір концептуально і дуже влучно. Після короткого змістовного слова Міністра культури і туризму України Ігоря Ліхового на екрані, що розмістився в глибині сцени, пішли фрагменти з фільмів Миколайчука, які невимушено змінювалися живими артистами та виконавцями на сцені. Переважна частина їх приїхала з Буковини і яскраві національні костюми веселили око так само, як і кадри на екрані.

Виступає кіноактор Іван Гаврилюк. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.

 

Фестивалів і концертів в Україні проходить тьма, дуже багато з них транслюють по телебаченню. Але всі вони на один копил, позбавлені оригінальності, думки. Ми взагалі не звикли, що концертна режисура може бути мислячою, як правило, це елементарні гала-концерти, з кращим чи гіршим наповненням, або ж позбавлені будь-якого сенсу стрибання довкола співаючої самозакоханої «зірки». Тому глядачі вечора «Білий птах», присвяченому 65-річчю Івана Миколайчука, були приємно вражені якісною і вдумливою режисурою.


Виступає режисер і телеведучий Василь Ілащук. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.

 

Головною ідеєю концерту з гроном талановитих учасників, серед яких улюблені Іваном Васильовичем Глининські музиканти, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, народний ансамбль дримбарів з Верховинського району. Чудовий чоловічий танець – граціозний, темпераментний «Аркан» у виконані згаданого вже Гуцульського ансамблю ішов після фрагменту з «Аннички», де молоді Івани — Миколайчук та Гаврилюк – змагаються в танці... Тим часом стрімкі мелодії, що нагадують швидкі гірські річки, змінювалися журливими жіночими піснями у виконанні чудових солісток і на завершення чарувала гармонія тріо «Золоті ключі», що, як відомо, з’явилося з легкої руки Івана Миколайчука, а насамкінець – кілька пісень виконала Марічка Миколайчук. До речі, у цієї співачки щойно вийшов альбом пісень під назвою «Буковина», записаний у Чернівцях, де вона у піснях звіряється в любові своєму рідному краєві, як це робив за життя і її чоловік. Враження було таке, що він був присутній на цьому вечорі. У фільмах, які житимуть і чаруватимуть людей довго-довго.


Виступає головний редактор журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька. Фото Сергія Марченка. 2006 рік.

 

Це була справді зустріч з тим, що творив Миколайчук, що він любив: високе мистецтво і красу національного духу. Концерт, вибудуваний на ритмах народної музики, пролетів блискавично, хоч і тривав близько трьох годин.

                                                «Кіно-Театр». – 2006. № 5.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...