вівторок, 1 червня 2021 р.

Сергій Параджанов. Незважаючи на відстані

 


Сергій Параджанов

Незважаючи на відстані[1]

            З Іваном пов'язаний мій перший великий успіх – фільм «Тіні забутих предків», який здобув близько десяти радянських і зарубіжних призів і нагород, і був визнаний одною із двадцяти кращих картин світу усіх країн і народів. Не вважаю це своєю заслугою – успіхові цього фільму сприяла участь у ньому цілого грона талановитих митців, звісно, передовсім Івана Миколайчука.

 

            Зустріч наша з Іваном була непередбаченою, несподіваною. Заслуга в цьому Віктора Іларіоновича Івченка, Іванового вчителя в театральному інституті, – саме він рекомендував Миколайчука на роль. Віктор Іларіонович любив його якоюсь надзвичайною любов’ю, благоговів перед Івановим талантом, але не виказував своїх почуттів – боявся, як кажуть українці, наврочити. Ми не збиралися знімати Миколайчука, у нас уже був затверджений на цю роль Геннадій Юхтін. Іван не відповідав нашим поняттям про героя М. Коцюбинського, здавалося, не вписувався в акторський ансамбль (ми вже затвердили актрис на ролі Марічки, Палагни). Вирішили зробити проби з поваги до Віктора Іларіоновича. Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!»

            Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Був загримований, але навіть крізь грим проступала блідість. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор. Я закричав: «Еврика! Еврика! Це геніально!» Крик наш чув увесь павільйон…

            Ми відчули, що це – унікальний талант. Проби були дивовижні. (Їх ще треба розшукати в архівах, бо це історія). На зйомках все було інакше, адже в пробах відчай переніс його на недосяжну у звичайному житті висоту. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він переселив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних з червоними трояндами килимах увійшла назавжди в наші душі. В день похорону його батька в тій хаті нам усім подарували тайстри – торбини, які щоразу нагадують нам про його щедру землю.

            Під час зйомок «Тіней» я захворів, й Івана «переманив» В. Денисенко у фільм «Сон» – грати Шевченка. Я спочатку був образився на нього. Лиш потім зрозумів, що важив для нього образ Тараса Шевченка. Втім, зйомки у фільмі «Сон» пішли на користь і йому, і нашому фільмові: після салонних строїв, які він носив там, Іван ще глибше припав до земного образу Коцюбинського.

            Хоч про «Тіні забутих предків» і гру Івана у фільмі писалося багато, але я вважаю, що його робота не знайшла ще належного поцінування. Образ, створений Миколайчуком, за народністю, глибиною проникнення і розкриття  характеру можна поставити поруч з образами героїв «Чапаєва», і трилогії про Максима.

            Весь, як дзвіночок, Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі.

 



[1] Параджанов Сергій. Незважаючи на відстані. // Літературна Україна. – 1987. – 20 серпня.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...