субота, 26 червня 2021 р.

Автопортрет. Десять років по тому

 

А. Сирих під час роботи над фільмом «Іван Миколайчук. Посвята».

«Іван Миколайчук. Посвята».
Автор сценарію - Людмила Лємешева
Режисер - Анатолій Сирих
Оператор - Юрій Гармаш

Цей фільм — про україн­ського митця в часи, неспри­ятливі для всього українсько­го. Ніби й не було офіційної заборони, але навіть саме сло­во «Україна» вважалося неблагонадійним і викреслювалося з газет, книжок і т.д. А в кіно —  улюбленому мистецтві ба­гатьох — і поготів. Іван Миколайчук в козацькому строї злітав на коня — але хоч і на­сміхався він над своїм коза­ком Василем, «Пропалу гра­моту» заборонили. «З поетич­ним кіно покінчено!» — гри­міло з владних верхів й ко­заків з їх жартами, піснями, вільнолюбством надовго зап­роторили на полицю, бо гля­дачеві не дозволялося знати про те, шо були колись в нас козаки, що була Запорозька Січ...

Воно ніби й легко покінчи­ти: заборонити і квит! Але куди подіти очі Миколайчука, які зоріли з екрана і так багато промовляли тому, хто розумівся на людських погля­дах?

З’являться вони на екрані аж через сім літ. Звичайно, були і впродовж тих семи років ролі («Спокута чужих гріхів», «Канал»), але якими далеки­ми були ці фільми від масш­табу його таланту! І от у «Вавилоні XX» з’являються вони —  змужнілі, печальні, всевідаючі. Саме такі, які й мали бути у сільського мудреця Фабіяна. І буде творче підне­сення, успіх, але ненадовго. Через вісім років після цього фільму Івана Миколайчука не стане. 1991 року вийде книга спогадів про нього — «Білий птах з чорною ознакою», а через десять років після смерті — тобто, ось щойно, і фільм «Іван Миколайчук. Посвята».



Важко він народжувався, як і кожен український фільм сьогодні. Ще років п’ять тому був написаний літературний сценарій, перекладений укра­їнською мовою і опублікова­ний в «Сучасності». Сценарій обіцяв фільм незвичайний, не подібний до багатьох уже існуючих кінопортретів.

Жаль дуже, що саме цей фільм кіностудії імені О.Дов­женка — знято на відео. Бо він, зітканий із фрагментів Миколайчукових кіноролей, заслуговує на великий екран.

Справді, портрет актора вийшов скоріше незвичний, аніж традиційний. Неважко здогадатися, скільки гарних і захоплених слів сьогодні було б сказано і шанувальниками таланту актора, і його колега­ми, однодумцями. Але авто­ри «Посвяти» дали змогу са­мому Івану Миколайчуку роз­повісти про себе. Власними ролями, власними фільмами, словами мудреців (зокрема, Сковороди), сказаними його голосом. У цьому сенсі про «Посвяту» варто говорити як про монтажний фільм. Авто­ри, відкинувши звичні жан­рові ознаки, пішли власним шляхом і неповторна осо­бистість розкрилася найбільш органічним для неї чином — через фільми. Та й справді, краще за самого Івана Мико­лайчука, ніхто б не міг про нього розповісти. Тому що його мистецтво було не­віддільне від його особистості. Отож вийшов автопортрет. І ще раз переконуєшся, що навіть за своєї фізичної від­сутності Іван Миколайчук продовжує творчість — на­стільки потужно він стимулю­вав авторські фантазії, асоці­ації і прийоми у «Посвяті». Ясна річ, стимулювати він міг тільки тих, хто хотів насам­перед до нього (а не до себе) прислухатись. Тому, дивля­чись «Посвяту» , думаєш: так, цей актор — чаклун, він — не­вичерпний. Навіть з того, що вже не раз бачено, виявляєть­ся, можна створити цікаве дійство, інтенсивний роздум, високохудожнє зображальне диво.


 

Кіностудії не випадково називають фабриками мрій (снів). Воно так і є. Хоча ілю­зія реальності на екрані ніби повна, кінематографісти тво­рять власний світ. І вся спра­ва в тому — які мрії (сни) вони пропонують. Голлівуд — виключно про безмежність матеріального накопичення та панування однієї людини над іншою ( на різних рівнях — від адміністративного до психологічного). Наша провідна кіностудія з Довженком, Параджаповим, Миколайчуком, Іллєнком, Осикою та іншими митцями — пропону­вала мрії (сни) зовсім іншої якості і фактури. Іван Палійчук не мріє про багатство, тому що все, що навколо ньо­го — гори, полонини, кохана Марічка, — це таке багатство, що більшого на цій землі немає. І твориться ця мрія без зайвих слів, тільки очима, які, як справедливо сказано, — дзеркало людської душі...

І «Посвята» — майже без тексту. Сповнена музики — Скорикової із «Тіней», наси­ченої драматизмом, проник­ливої. Іскристо заворожуючої з «Вавилона XX» — відомо, щодо багатьох фільмів, у яких Миколайчук брав участь, він

сам компонував музику, зна­ходячи серед безмежного моря фольклору саме ту, яка була на місці, була доречною і ніко­ли не старіла.

Вражає у «Посвяті» багат­ство зображального ряду і монтажна винахідливість. Зіставлення кадрів — це особливе інтерпретаторське мистецтво. Потрібні особли­ва майстерність, такт, вмін­ня, щоб не порушити висо­ку поетичну тональність, за­дану Миколайчуком. Тут не треба було вигадувати щось особливе, просто, знайти та­кий спосіб подачі, який був би адекватним, рівноцінним його акторській, режисер­ській творчості. І автори цьо­го домагаються. А щоб сю­жетно упорядкувати смисло­ву поліфонію матеріалу, вони вдаються до форми коро­теньких новел, на зразок: «Іван та Марічка», «Івана б’ють», «Іван п'є», «Кохан­ня» тощо. Новели, хоч і ко­ротенькі, але вагомі — згру­пувавши відповідні кадри з фільмів, їх можна показува­ти без коментарів.

Слід окремо сказати про конфліктне (комічне, драма­тичне і т.п.) зіткнення зоро­вого і звукового рядів, яке час від часу пропонують автори, знову-таки вдаючись до «ви­тівок» самого Миколайчука. Наприклад, па екрані кінох­роніка —тодішня Голова Вер­ховної Ради УРСР В.Шевчен­ко вручає Миколайчукові уря­дову нагороду. А за кадром — іронічна пісенька «Танцюва­ла риба з раком...» в Івановому виконанні.


 

Багато разів уже доводило­ся дивитися і «Тіні», і «Білий птах», і «Пропалу грамоту», і «Анничку», і «Вавилон XX», але кожного разу потужна сила барв поетичного кіно, одухотворені обличчя акторів, опоетизований пейзаж, особ­ливий стан героїв, які немов би поза житейською суєтою, — заворожує і знову ти опи­няєшся у світі творчості. Справді, «поезія не є розмова побутова». Це зовсім інший стан. Який же? Важко визна­чити, але його відчуваєш, коли дивишся ці фільми. ї в них, як тільки з’являвся Ми­колайчук — жвавий і зосеред­жений, оповитий чарами і бо­лісно незахищений, — все на­повнювалось його присутніс­тю, його совістю. І саме тому Роман Балаян (одне з нечис­ленних інтерв’ю у фільмі) справедливо каже, що Іваном Миколайчуком можна було звіряти свої вчинки — перш, ніж щось зробити, ти думав: що він сказав би про це...

Так було в житті, так і в кіно — він услід за Довжен­ком опоетизовував наш зем­ний світ, саму людину, підно­сив її до висот духу (досить згадати апофеоз цього підне­сення — танець Василя із «Землі», і як продовження його — танці Миколайчука в «Тінях», «Камінному хресті»,

«Анничці»).

Надзвичайно великий прос­тір екрану дано було цій лю­дині. Його масштаби ставали такими саме тому, що йшлося у тому просторі не про дріб'яз­кові минущі справи, а про ду­ховне багатство людини. Цей грандіозний світ несе магне­тизм особистості, він наповне­ний магією внутрішньої І зов­нішньої привабливості.

Як уже згадувалося, фільм «Посвята» наповнений голосом Миколайчука. Досить доречно він вплітається в тканину епі­зодів, коли звучать висловлю­вання Сковороди, які актор чи­тав у фільмі Ролана Сергієнка «Відкрий себе». Слова філосо­фа — завжди актуальні, бо сто­суються саме особистості, сво­боди духу, — надають вагомості фільму, переводять його у ви­ший регістр, переходячи за межі конкретного часу, особистості. Мова іде вже про категорії вічні — категорії добра і зла, ідеаль­ного і матеріального, сенсу життя людського вчора, сьо­годні, завжди.

Одне із завдань, яке авто­ри фільму ставили перед со­бою, — показати таке цікаве і непроминуще явище, як ук­раїнське поетичне кіно. І як ніхто інший, Миколайчук був на місці в цьому сюжеті. Мож­на, звичайно, сперечатись з приводу деякої перевантаже­ності «Посвяти» наскрізними лейтмотивами, запропонова­ними авторами фільму (на зразок вертепного дійства), адже маленький екран знижує естетичну цінність цих по­етичних рефренів, а, крім того, вони не завжди співмірні з кадрами, що стали вже кла­сичними. Вертеп, що знятий у фільмі і займає там значне місце, покликаний моделюва­ти у власному жанрі при­страсті людські, на жаль, не набуває паритету з пристрас­тями «за Іваном». Але, попри окремі спади звучання, загаль­на тональність фільму чиста. Сам же обшир фільму надзви­чайно рухливий. «Посвята» більше нагадує не щось зам­кнуте й завершене, а розімкнуту реальність, яка була, є і буде, яку можна доповнюва­ти й доповнювати новими фантазіями.

Фільм — результат роботи професіоналів. Він дарує нам щасливу зустріч з улюбленим актором, нагоду знову увійти в його щедрий світ, причас­титися його творчістю.

 

Лариса Брюховецька.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...