вівторок, 27 липня 2021 р.

Що писали про Івана Миколайчука українські кінознавці за його життя

 

На обкладинці популярного в СРСР журналу «Советский экран» (1972, №17) вміщено фото Івана Миколайчука у костюмі його персонажа Бояна з фільму «Третя після сонця» болгарського режисера Георгія Стоянова, котрий знімав стрічку в жанрі наукової фантастики про те, як дівчина наших часів потрапила у V століття, про те, що єднає і що роз’єднує людей різних історичних часів. Це був рік акторських успіхів українського актора: крім зйомок у Болгарії, головна роль у фільмі «Пропала грамота» Бориса Івченка, роль Йоко у «Наперекір усьому» Юрія Іллєнка про визвольну боротьбу Чорногорії проти Оттоманської імперії.

 

«Полумяне серце і ніжна душа»

Дивовижна річ: кіноактора Івана Миколайчука, якого «в обличчя знали вже мільйони», не помічали українські кінознавці. Власне, їхня нехіть до вітчизняних акторів зберігається і донині: про що, мовляв, писати? В яких фільмах знявся і які ролі зіграв? А саме такою була одна з найперших статей про нього у скромному збірнику Євгена Оношенка та Олександра Стрижевського «Молоді актори українського кіно» (К.: Мистецтво, 1966), де на 146 сторінках висвітлювалась творчість 22 акторів.  На 5,5 сторінках тексту про Миколайчука в риториці того часу наголошувалося на несподіванці, що прийшла до юнака, бо ж ніколи не думав хлопець з карпатського села Чорториї, що доведеться йому виконувати роль «дев’ятнадцятої дитини» з родини Палійчуків, зображеної в повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Автор був не кінознавцем, а журналістом, тож не дивно, що, згадавши про «глибоке проникнення у внутрішній світ» персонажа, наголошував: «Були в актора спочатку і живописний жест, і виразна поза гордої людини-бога (звідки він про це знав? – Л. Б.), та все це при активній підтримці режисера, товаришів і особливо односельчан (?) він зумів подолати». Нам сьогодні відомо цілком протилежне: слова Сергія Параджанова, сказані вже після смерті Миколайчука: «Он – мой учитель». А те, що пише далі автор нарису, просто вигадка. Так, фактом є те, що Миколайчукові в кінці 1963 – на поч. 1964-го випало зніматися ще й у фільмі Володимира Денисенка «Сон». Але як це наївно подається в тому нарисі: «Бували дні, – пише автор, – коли дві картини знімалися одночасно: через день актор повинен був грати то Тараса, то Палійчука. І саме тоді він приходить до щасливого відкриття. Ці двоє різних людей мають багато спільного – полумяне серце і ніжну душу, прагнуть до щастя і не знаходять його, обидва – сини безправного трудового народу». Незнання того, як працював актор (а можна було розпитати в нього!) замінюється дешевим пафосом і заїждженими штампами. Насправді, під час зйомок «Тіней» Параджанов захворів і змушений був зупинити на якийсь час процес, тоді знімав В. Денисенко. Про це є і в спогадах учасників знімань, і в архівних документах. «Сон» здавали на студії 2 червня 1964 року (не зовсім вклалися до ювілейної дати – 150-річчя від дня народження Шевченка), а «Тіні забутих предків» – 4 вересня того ж року.

«Способен на многое»

Зовсім інша тональність і значно вищий рівень в короткому нарисі про Івана Миколайчука редакторів студії ім. О. Довженка Іннеси Размашкіної та Віталія Юрченка, що вийшов 1970 року в № 9 журналу «Советский Союз». Розповівши про найвідоміші роботи актора, вони завершили оптимістично: «Несмотря на богатство твор­ческой биографии актера, у него, несомненно, многое впе­реди. Каким оно будет! Иван Миколайчук способен на многое, и многое от него следует ожи­дать. Одно можно сказать с уверенностью, что известность его не случайна, а основа её талант и совершенствование мастерства». Чітко і без зайвих слів автори визначили особливість таланту і зазирнули в майбутнє актора, в якого вірили. Писав про Миколайчука у своїй статті «Вічний рух» Сергій Параджанов («Искусство кино», 1966, № 1). Вірив у нього і Юрій Іллєнко, написавши 1971 року «Уявне інтервю». Проте це не кінознавці, а режисери, отже, про цікавий за формою текст Юрія Іллєнка (цілком міг би бути сценарієм короткого метра) обмежимося констатацією.

«Знайти винного і покарати»

Після 1972 року, коли в Україні замість Петра Шелеста крісло Першого секретаря ЦК КПУ посів Володимир Щербицький, кожне написане слово суворо контролювалося, навіть якщо його мали видавати в Москві. Таке сталося з рукописом сценарію Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», підготовленим до друку Валерієм Фоміним. Вийшов сигнальний примірник, але книжку заборонила цензура. 

Людмила Лємєшева, будучи кореспонденткою газети «Комсомольское знамя», познайомилася з Костянтином Степанковим, а згодом і з Іваном Миколайчуком (обидва тоді знімалися у фільмі Миколи Мащенка «Комісари»). Через короткий час вона підготувала нарис про Івана Миколайчука для Всесоюзного Бюро пропаганди радянського кіно, де буклети виходили величезними тиражами.

Про свою історію з буклетом Людмила Лємєшева написала спогад в 2001 році.

«Схоже, мої московські видавці з Бюро пропаганди радянського кіно не дуже відстежували українські події, тому що влітку 73-го благополучно виходить буклет про Івана Миколайчука. І ми урочисто відзначаємо вдома в Івана разом з його друзями цю дивну подію.

Аж ні. На рідній батьківщині пильнували: хтось із референтів кладе буклет на стіл Маланчукові (який змінив на бойовому посту Овчаренка) і той пише в куточку: «Знайти винного і покарати». Відповідний донос летить до Москви, там збирають секретаріат СК СРСР і приймають рішення: готовий 50 000 тираж (!) пустити під ніж, видавців покарати»[1].

Та на другому засіданні секретаріату Спілки кінематографістів СРСР Микола Мащенко зумів своїм наступальним темпераментом довести, що нічого забороненого в тому буклеті немає. Завдяки цьому шаленому натиску буклет про Миколайчука-актора, хоча і в переробленому (погіршеному) вигляді, таки вийшов.    

«Треба грати різне»

Ще один нарис про актора Миколайчука за радянських часів вийшов у книжці Валентини Слободян «Кіноактор і сучасність» (видавництво «Мистецтво», 1987). Миколайчук пішов від нас 3 серпня 1986-го, тож він цього вже не бачив. Там текст про нього вміщено в розділі «Актор-режисер» поряд з такими митцями, як Сергій Бондарчук, Євген Матвєєв, Леонід Биков, Василь Шукшин, Микита Михалков, Станіслав Говорухін і Родіон Нахапетов. У назву винесено слова Миколайчука: «Актор – це велика професія, коли ти маєш що сказати людям». В основі – бесіда авторки з Іваном Васильовичем. Цікавим тут є момент про фільм «Гадюка», адже Миколайчук не хотів грати бандита Вальку Брикіна у цьому фільмі В. Івченка. «Але переконливо і делікатно Віктор Іларіонович пояснив йому, що акторові, до того ж початківцю, не можна замикатися в якомусь одному амплуа, хоча б і романтичного героя, а треба грати різне, не повторювати раз уже знайдене. Бути для глядача новим, цікавим і непередбаченим – і тоді акторська обдарованість розкриється на повну силу»[2]. В нарисі є аналіз акторських робіт у фільмі «Вавилон ХХ», де, на думку Валентини Слободян, актори грають надзвичайно гостро, на грані гротеску, і разом з тим абсолютно життєво.

Ставлення (офіційне) до І. Миколайчука не було аж надто приязне

Більшість українських кінознавців «помітили» Миколайчука вже після «Вавилона ХХ». Фільм «Вавилон ХХ» виходить 1979 року. В «Искусстве кино» з цього приводу виникла полеміка, в якій взяли участь українські та російські кінознавці: Людмила Лємєшева та Сергій Тримбач, Олег Ковалов та С. Горячева. А от ставлення українських редакцій до режисерського дебюту Івана Миколайчука було інакшим. Про це розповів Леонід Череватенко у статті, написаній через 20 років: «Виникла необхідність написати ще одну статтю. Ясна річ, надрукувати її  в тих же «Новинах кіноекрану» виявилося неможливим. Я спробував спокусити ще кілька редакцій (ту ж газету «Культура і життя») – марно. Ставлення (офіційне) і до «Вавилона», і до І. Миколайчука не було аж надто приязне. Гаразд. Подумалося, що є в Києві орган Спілки письменників, «Літературна Україна», не причетна до ігор та інтриг кінематографічного двора, – вона цілком спокійно могла б це оприлюднити. Заніс до «Літературної України» – жодної реакції. Незрозуміло. Завітав туди ще раз. Потім ще раз. І заввідділом культури жбурнула мені в обличчя  мою писанину з криком: «Ви на що нас штовхаєте? Ваш придурок зіпсував чудовий твір Василя Земляка, а Ви його підносите до небес!» Мені кортіло придушити цю істеричку, але якомога спокійніше я запитав, у який спосіб І. Миколайчук «зіпсував» першотвір, де шукати сліди «порчі»?

-          Навіщо, скажіть, він повставляв у свій фільм молдавські пісні? В романі змальовано Поділля, я сама з Поділля, – і я ніколи не чула вдома, у себе в селі молдавської музики! Це Ваш дурний Іван вигадав невідомо нащо! А одяг? Тільки погляньте – сорочки, рушники: невже це Поділля? Та нема в нас такого!

На тому і розпрощалися»[3].

Леонід Череватенко на цьому не зупинився і на основі своїх бесід з Іваном Миколайчуком написав сценарій телепередачі. Але передача не була записана. Чому? Про це згодом згадувала журналістка Любов Дроздовська, яка мала це знімати. «Как-то Леонид Череватенко предложил мне, тогда еще студентке-дипломнице, свой сценарий телепортрета Ивана Миколайчука и познакомил с самим актером. Я загорелась снимать – прекрасный сценарий, гениальный герой. Мы обо всем договорились, но эту роботу запретила тогдашняя начальница киноредакции С.А. Малявская: «Кто ты такая, чтобы снимать Миколайчука?!» Возможно, у нее были свои планы относительно этого сценария, но тут  заупрямился Иван: «Раз не дают тебе сделать здесь – поедем к моим друзьям на Львовское телевидение, там и снимешь!» Но по производственным срокам и по финансам это было невозможно»[4].

            На щастя, зберігся сценарій Леоніда Череватенка, який двічі друкувався – в журналах «Вітчизна» і «Кіно-Коло» (2001) з коментарем самого автора.

            «Нічого, давай з “Тінями”»         

Історія Сергія Тримбача, котрий взявся записати з вуст Миколайчука про «Вавилон ХХ», також цікава, бо тоді вдалося перехитрити українських церберів. Щоправда, на той час Маланчука вже на високій посаді не було й переслідування «українських націоналістів» трохи вщухли. «Отож, – розповідає Сергій Тримбач, – мені подзвонили з редакції («Искусства кино» – Л. Б.) і запропонували зробити значно більше, об’ємніше інтерв’ю з Миколайчуком. Причому не тільки стосовно фільму, але й долі того, що називають «поетичне кіно».

            Я одразу заперечив: «Це неможливо. Адже треба говорити тоді – і говорити обов’язково – про «Тіні забутих предків». Ну, а ви ж самі знаєте – «ніззя». Без «Тіней» я такого інтерв’ю не зроблю, та й безглуздо це буде…»

            І тут я почув у відповідь: «Нічого, давай з «Тінями».

            Ну я і дав»[5]. В журналі (1980, № 4) рік вийшло те інтерв’ю рід назвою «Родовід фільму», яке згодом увійшло до книжки «Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтервю, сценарії» (1991). До цієї ж книжки увійшла також розмова з Миколайчуком Оксани Курган «Совість художника», яка була записана в 1981 році, а друком вийшла в «Новинах кіноекрану» в 1988 (№3).

Крок до втілення власного розуміння кіно       

На авторку цих рядків «Вавилон ХХ» також справив сильне враження і 21 вересня 1979 року в газеті «Молода гвардія» вийшла захоплена рецензія «У польоті за лебединою  зграєю». А 1985 року в моїй книжці творчих портретів «Випробування творчістю. Молоді режисери українського кіно» (1985) вийшов нарис «Піднесеності дух манливий». Там є слушні спостереження, згадаю одне: «У своїй першій постановці І. Миколайчук зробив крок до втілення власного розуміння кіно, до втілення гармонійної єдності різних мистецтв. Згадаймо музику фільму. Народна пісня, танець невіддільні від Вавилонян: вони і в будні, і на свято – немов крила душі». Щодо фільму «Така пізня, така тепла осінь» там написано про «драматургічну розпливчатість». І вже згодом, виявилося, що не тільки я так вважала, що причиною слабкості другого фільму Миколайчука був також слабкий сценарій, написаний спільно з Віталієм Коротичем. Пишучи восени 1984 року заключну фразу нарису: «Не будемо втрачати віри, що наступні твори Миколайчука вийдуть цікавими», я не могла навіть уявити, що фільм цей – останній, що життя молодої людини так нагло обірветься і так багато задуманого не здійсниться.

            Іван Миколайчук – митець, якого не забувають. Про це свідчать і документальні стрічки про нього, і телепередачі, і книжки, і фестивалі, йому присвячені, і сайт, який ми наповнюємо з 1 березня цього року. Та ще далеко не всі грані його таланту висвітлені.

                                    Лариса Брюховецька

           

 

 



[1] Лемешева Людмила. Дещо з особистого життя критика // Поетичне кіно: заборонена школа. – К. : Редакція журналу «Кіно-Театр», Видавництво «АртЕк», 2001. – С. 306.

[2] Іван Миколайчук: «Актор – це велика професія, коли ти маєш що сказати людям» // Слободян Валентина. Кіноактор і сучасність. К. : Мистецтво, 1987. – С. 117.

[3] Череватенко Леонід. З відстані двох десятиліть». / Кіно-Театр. – 1999. – №5. 

[4] Любовь Дроздовская. Сны об Иване. / "Новый мир", № 2. – 1990. – С. 30. Повністю цей спогад вміщено на сайті «Іван Миколайчук» 25. 06. 2021.

 

[5] Тримбач Сергій. Історія однієї історії // Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтервю, сценарії. – К. : Мистецтво, 1991. – С. 230.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...