середа, 4 серпня 2021 р.

Митцям у кіно, аби здійснити призначення, потрібна єдність

 

Сергій Параджанов, Георгій Якутович, Іван Миколайчук.

Відомо, що успіхи Київської кіностудії ім. О. Довженка 1964-1972 років стали можливими завдяки творчій атмосфері. А ще завдяки єдності однодумців, чи творчі пошуки підтримав тодішній керівник студії Василь Цвіркунов. Кістяк групи склався під час роботи над фільмом «Тіні забутих предків», власне, під час підготовки до нього. Сергій Якутович, який у 1963 році ще був підлітком, згадував, як Сергій Параджанов і його колеги у них вдома з його батьком Георгієм обговорювали майбутній фільм, як сперечалися і виробляли його концепцію. Тоді в колах інтелігенції СРСР модними були фільми Мікеланджело Антоніоні та режисерів французької «нової хвилі». Трендом була і їхня розкутість камери, і невимушеність акторів. Це подобалося людям, які не так давно звільнилися від чаду тоталітаризму. Дуже легко можна було потрапити під вплив цього кіно, наслідувати його лаконізм, «правду життя». Але де тоді було б українське у тих фільмах?

 

«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського поманили Сергія Параджанова і людей, з якими він хотів працювати, у світ містичний, поетичний, світ таємничої Гуцульщини. Параджанов не випадково співпрацював з митцями Західної України. Він запросив консультантом фільму високоосвіченого художника Федора Манайла з Ужгорода, поїхав до Львова шукати композитора, і йому здорово поталанило, що погодився готувати музику до фільму молодий Мирослав Скорик. Зрештою, співавтор сценарію Іван Чендей, який жив на Закарпатті, також зробив свій внесок, аби наблизити постановника до чарів повісті Коцюбинського, і, звісно, до реальної Гуцульщини, яка тоді була ще не зовсім знівельована цивілізаційними вітрами і навалою туристів. Й остаточним «бонусом» Параджанову став виконавець головної ролі – нікому невідомий Іван Миколайчук, рекомендований його майстром Віктором Івченком. Ось так і зійшлися у тому фільмі Параджанов і Якутович, Скорик та Юрій Іллєнко, Михайло Раковський (закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва) й Іван Миколайчук. 

Борислав Брондуков, Іван Миколайчук, Марічка Миколайчук.

 

Учасники акторського ансамблю, зібраного Параджановим, більше не співпрацювали разом (за винятком Миколайчука та Лариси Кадочникової), але натомість у Миколайчука було власне середовище сформоване ще в роки навчання: Борис Івченко, Борислав Брондуков, Раїса Недашківська. 1968 року до них доєднаються такі потужні актори, як Василь Симчич («Камінний хрест»),  Костянтин Степанков («Камінний хрест», «Анничка»), Леонід Биков («Розвідники»),  а також молодий Іван Гаврилюк, яким щиро опікувався Миколайчук, Антоніна Лефтій, Наталя Наум, Анатолій Барчук. А в кінці 1970-х до них долучаться Лесь Сердюк та Ярослав Гаврилюк, оператор Юрій Гармаш. Це когорта, якою українське кіно пишається, актори яскраві, самобутні й разом з тим – об’єднані спільним бажанням творити національне кіно, своє, рідне, про українців, їхнє минуле і сучасне.

Іван Миколайчук, відштовхуючись від досвіду, здобутого в роботі над «Тінями», спільно з однодумцями зробив по-своєму вагоме відкриття в кіно. Воно полягає насамперед у збагаченні кінематографа фольклором – і зображальним, і музичним, в плідній взаємодії цих мистецтв, у творенні фільму як цілісності усіх його повноправних складових, як відстоювання права кіно на власні мистецькі закони без диктату театру чи літератури (особливо наполегливо це впроваджував у своїх роботах Юрій Іллєнко).

Про єдність кінематографістів, яка склалася на студії в 1960-х роках, не раз згадували ті, хто до входив до цієї когорти. 

Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк, Борис Івченко, Борислав Брондуков. 1960-ті.


 

«Був тоді в Києві гурт людей, чиїм талантом, розумом, волею рухалося кіно: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Георгій Якутович, Іван Драч, Іван Дзюба… То була міцна, дружна команда»[1].

А ось спостереження Марічки Миколайчук: «Я відчуваю ностальгію за шістдесятими роками. Такий шедевр, як «Тіні», міг народитися тільки в атмосфері тодішньої студії, яка жила, горіла. Люди обєднувалися, час для сварок та інтриг ще не настав… принаймні так тепер здається. Директор – Цвіркунов, головний редактор – Земляк. Молоді і завзяті Сергій Параджанов, Льоня Осика, Рома Балаян, Кость Степанков…»[2]. Чере десять років вона знову повторить цю думку: «Той час породив когорту справжніх талантів – Льоня Осика, Рома Балаян, Кость Степанков, Іван Гаврилюк, Юрі Іллєнко, Боря Брондуков. І вони не заздрили один одному, а, навпаки, обєднувались. Тому що розуміли: тільки разом можна зробити щось цікаве. Це була тка єдність!»[3]

Миколайчук мав відданих друзів, які залишалися йому вірними до кінця своїх днів. Він думав про призначення людини на землі. І про своє власне призначення. Він зробив усе, щоб його сповнити. Про це стверджувала Лариса Кадочникова, яка творчо спілкувалася з ним: «Ми позбавимо себе творчого життя, якщо таланти прибирати, виганяти, заздрити їм. Ми розчинимось у сірості й посередності. Мені здається, що Іван найбільше боявся саме цього, боявся благополуччя, спокою і бездарності. Його голова, голова філософа, була заряджена одним – зробити так, щоб це було істинним мистецтвом, наповненим чуттям, розумом і життям»[4].

Але на студії, та й поза нею існували сили, спрямовані на те, щоб розєднати митців, бо поодинці з ними було значно легше розправлятись.

Костянтин Степанков, Іван Миколайчук.

 

«У сімдесяті, коли почалися гоніння на діячів культури, власне, на все живе і справжнє, їх почало розносити в різні боки. Почалися взаємні образи, підрахунки кривд, відчуженість. Сильним ударом було, звичайно, і вилучення Сергія Параджанова, якого судили і який потім відбував покарання. Миколайчук усе те переживав тяжко. Адже розривалися не просто живі нитки, що єднали докупи, руйнувалося щось важливіше: певний спосіб життя, який і дозволяв виробляти ту дивовижну художню енергію, що й досі дивує в кращих фільмах 60-х – початку 70-х років»[5].

Те саме спостерігала й Марічка: «Серед високопоставлених людей добре розуміли: ця єдність дуже небезпечна. І робили все, щоб їх посварити. Іван у ці чвари не встрявав. Він вважав: «Прийде час, коли той, хто на мене ображається і думає, що я якось негідно вчинив, все зрозуміє». Так потім і виходило»[6].

Відтоді минуло півстоліття. На жаль, піднятися до таких переконливих висот надалі наші кінематографісти не змогли. За радянських часів їм забороняли. А коли настала омріяна свобода, забракло знову-таки єдності і тверезого підходу до організації кіносправи. Як це зробили, наприклад, поляки. І забракло мистецького лідера-ідеаліста, яким був Миколайчук.

Лариса Брюховецька




[1] Гаврилюк Іван. Він творив наш час. // Білий птах з чорною ознакою. – К. : Мистецтво, 1991.

[2] Двоє наодинці з усіма. // Новини кіноекрану. – 1991. - № 6.

[3] Ветер унесет нас с тобой… // Киевские ведомости. – 2001, 27 квітня.

[4] Кадочникова. Пісня долі. // Білий птах з чорною ознакою. – К. : Мистецтво, 1991.

[5] Гаврилюк Іван. Він творив наш час.

[6] Ветер унесет нас с тобой…

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...