понеділок, 30 серпня 2021 р.

Михайло Іллєнко: «Іван знав якусь неймовірну таємницю»

 


Бесіду веде Олексій-Нестор Науменко.

-          Пане Михайле, як ви познайомилися з Миколайчуком?

-          Я знав його років од 19-ти. Вікова різниця між нами становила тільки шість років, однак тоді я сприймав Івана як представника іншого покоління. Згодом дистанція зменшилася.

Ми познайомилися на студії Довженка. Вона справила на мене дивовижне враження різноманіттям постатей, котрі просто не вписувались у стереотипні рамці щодо кіноакторів. Є актори, котрих чути на третьому поверсі, як вони заходять на перший. Це частина професії: актор повинен уміти привертати увагу. А Іван, на відміну від багатьох колег, не відзначався буйним портретом. Він видався мені тихою, непомітною людиною.

 

-          Але відкритою?

-          Не сказав би... Щоправда, наше спілкування з ним було тоді не тісним, та все ж доброзичливим і делікатним. Певно, цьому сприяли стосунки між Іваном та моїм братом Юрою. Хоча між ними було різне, зокрема й конфлікти, адже робота в кінематографі передбачає весь «букет» почуттів. Може, якби ми з Іваном працювали довше, в нас також виникли б непорозуміння. (Сміється).

-          На «Миргороді... » ви співпрацювали вперше?

-          «Миргород та його мешканці» - один з останніх фільмів, де грав Іван. А трудитися спільно ми намагалися й раніше, значно раніше. Взагалі, поворушивши свою пам'ять, я зрозумів, що мій контакт із Миколайчуком продовжувався пунктиром, проте не припинявся.

Іван вразив мене співом. Багато людей співає: хтось – професійно, хтось – від душі; співають на майдані, у ванній кімнаті... Однак Іван знав якусь неймовірну таємницю. Його вміння не було формальною ознакою. Щось таке існувало, йому відкрите... Не знаю, як це висловити. Він мав доволі скромний вокальний діапазон, але співав так проникливо! І знав величезну кількість народних пісень.

Уперше я почув його спів у нього вдома. Вони зі Степанковим завели «У каноні стояв і фурт-фурт ладував» - про каноніра, який був на позиції й ладував набої для гармати. Із цим героєм трапилося все, що на війні буває, навіть більше – він помирав багато разів і в різний спосіб, проте «все ще стояв і фурт-фурт ладував». Ця пісня не має початку й кінця.

Коли я робив свій дипломний фільм «Коло » - про гончарів, то мені трапився майстер Гаврило Пошивайло, який ліпив козаків із глини. Фігурки були такі веселі й нездоланні, що я згадав ту пісню й запросив Івана заспівати її. Вони прийшли разом із Костем Степанковим та Борею Брондуковим і відразу попередили, що просто так співати не годиться. Кость Петрович витяг «знеболююче», пояснивши, що це для настрою ... Ото був перший раз, коли ми співпрацювали з Іваном.

Окрім пісень Миколайчук пам'ятав безліч різних історій. Більшість із них, за його словами, відбулися саме з ним. Не уявляю, скільки життів треба для цього прожити ... Отже, Іван їх просто колекціонував. Одна з тих історій потрапила до мого сценарію «Толока». Так я вирішив зберегти її – буде гріх, якщо вона пропаде. Це драматична, навіть трагічна історія, яка мене надзвичайно вразила.

-          Яка ж саме?

-          Я дуже сподіваюся, що сценарій усе-таки перетвориться на фільм, і не хотів би передчасно її тиражувати. Можу лише сказати, що в тій ситуації Іван мав загинути, проте залишився живий[1]. Історій було так багато, що коли я показав сценарій Марічці Миколайчук, вона навіть не згадала того випадку. Може, Іван просто вигадав? Фантазію мав бурхливу...

Який із тих сюжетів є найнеймовірнішим?

Краще розповім бувальщину, в якій сам брав участь. Коли знімали «Білого птаха з чорною ознакою» поблизу Вижниці, була страшна повінь, і позривало мости. Транспорт стояв, зйомку довелося зупинити... Не пригадую, чи цьому дужче сприяло лихо стихійне, чи «ЛИХО» від Держкіна СРСР.

А було це неподалік Чорториї. Отже, Іван каже: «Покажу тобі Карпати!» Я питаю: «Яким чином, адже мостів немає! Куди їхати?..» А він: «Ми перейдемо пішки». На щастя, міст поблизу Вижниці не обірвався, а ліг на воду, і на нього навалилися якісь корчі, гілляки – все, що пливло річкою. Ця барикада страшенно хиталася. Іван, як людина, народжена в горах, не вмів плавати. А я хоч і вмів, однак у весняній крижаній воді це не мало б значення. Іван каже: «Нічого, ходімо!» Так ми дісталися протилежного берега. Мене вразило, що на тому березі Іван вітався не просто «Добрий день!» чи «Слава Йсу! », а багатьох називав на ім'я. Зрозуміло, що його там знали всі. Але ж і він знав майже всіх! Наче це була його рідня

... Тоді я зрозумів, чому Іван так вдало зіграв роль у «Білому птасі... » - він був укорінений у тамтешнє життя, відчував тих людей, їхні характери, потреби. Він навіть не шукав тем для розмов із ними – теми самі зявлялися.

-          Як ви сприйняли його «Вавилон ХХ»?

-          Можу покаятися: я не з першого разу зрозумів цю стрічку. Коли вона виходила, навколо неї вирували такі пристрасті, вона стала перехрестям стількох думок і амбіцій, що дуже важко було сприйняти її на першому перегляді. Тепер я розумію, що під час прем'єрного показу я навіть не бачив картини.

-          Були спантеличені галасом навколо неї?

-          Певно, що так. І не лише я. Це підтверджено історією кіна: перший перегляд не відкриває всіх цінностей фільму. І з часом думки щодо нього змінюються. Це особливо стосується авторів, із якими добре знайомий. До того ж навколо «Вавилона» вирувало безліч чуток. Хтось кричав: «Катастрофа!» Інші - «Геніально!» Спочатку твір видався мені фрагментарним, я не міг зібрати його докупи. А цей фільм варто сприймати спокійним поглядом. Тож, подивившись через кілька років «Вавилон» удруге, я був вражений! Раптом я побачив між епізодами повноцінний зв'язок, і це вже були не друзки, а єдине ціле.

Тепер я спокутую свій гріх: майже на кожному фестивалі «Відкрита ніч» у рубриці «Ретроспективи» демонструю фрагменти «Вавилона». Я зауважив ось яку особливість цього фільму. Є стрічки, що їх дуже важко поділити на епізоди так, аби кожен із них залишився самоцінним. Водночас я чув, що в кожному шматку розбитої голограми відтворюється вона вся. Так і з « Вавилоном»: беру один епізод – і бачу, як за ним видно цілу картину. Він зберігає свою мистецьку цінність навіть поза фільмом. Це також про щось говорить, у чомусь переконує. Приміром, я взяв кадр, де Іван сидить, а вагітна героїня Люби Поліщук підходить і показує руками якихось звіряток за допомогою тіней на стіні... Це лише один кадр, проте в ньому стільки сказано, що він бачиться довершеним!

Це також наука, це також частина світу, що його Іван залишив по собі. І це неможливо знищити. Знаєте машину, що січе папір на капусту? Мені здається, якби «Вавилон ХХ» пропустили через таку машину, то все одно кожну «локшинку» можна було б розглядати окремо.

-          Ви заговорили про прихований зв'язок між епізодами картини. У чому він полягає?

-          Знаєте, на таке просте запитання я і не маю відповіді. Але ж не все можна аналізувати за формулою хімічної реакції. Адже існують секрети... Мене досі турбує: як же я спочатку не зрозумів Іванового послання – «Вавилона»? У чому моя помилка? Мені гірко згадувати, що по закінченні фільму Миколайчук відчув мою розгубленість. А втім, у його очах я прочитав: «Може, малий іще? Потім зрозуміє...» Він був терплячою людиною.

-          Це була офіційна прем'єра чи внутрішній студійний показ?

-          Зараз я пригадую, що вперше побачив «Вавилон», здається, на художній раді. А вона в той час – то була цілковита поножівля. Найдивніші, а часом і страшні речі відбувалися після титру «Кінець фільму». Сама картина була ніби прелюдією до балету, на який усі й очікували. Отже, прелюдію зіграно, завісу піднято, і починається «балет»: шпигання, цькування, биття по голові... На худраді зазвичай стрічка опинялася за лаштунками, а авторів починали «вбивати». Я неодноразово ставав свідком таких речей.

Миколайчук був постаттю яскравою, тож йому прописали особливі стандарти катувань. Крім того, він мав безпосереднє відношення до Параджанова, котрий саме опинився поза законом. А часи були доволі страшні. От подивилися на худраді фільм Артура Войтецького – і проголосили заборону на професію. Уявляєте? Побачили картину й вирішили «списати» режисера! Та ще й якого! І кілька років Артур перебував під офіційною забороною... Тож я передчував небезпеку: от зараз підведеться головний редактор і скаже: «Так, дорогий Іване Васильовичу... Мало того , що ти дожив до творчого маразму, то ще й пасквіль на радянську владу змайстрував!» Тут уже було не до фільму... А вдруге я дивився «Вавилон» як вільна людина.

-          Це сталося ще до того, як ви почали фільмувати «Миргород...»?

-          Не можу пригадати .. . Мабуть , що так.

Іван Миколайчук у фільмі Миргород

 

-          Тож запрошували Миколайчука як однодумця?

-          Наскільки я пам'ятаю, в сценарії Іванового персонажа не було. Він з'явився згодом. Не пам'ятаю напевне, яким чином Миколайчук потрапив до мого фільму. Може, мій брат Юра підказав, адже він був автором сценарію «Миргорода». У моїй стрічці Іван мав невелику роль – філософа, який спостерігає життя збоку, але висловлює таки свою позицію, бо конфлікт, зрештою, виникає – між ним і людиною, котра живе за іншими принципами, збираючи «врожай» у нечесний спосіб.

Конча потреба у філософському погляді існувала, адже слід було дати оцінку цій тотальній авантурі. Тож з'явився такий персонаж: чи то відлуння самого Гоголя, чи то просто сільський філософ.

Загалом у картині багато нюансів , що постали від ефекту присутности конкретного актора, адже актори вимагають логіки, життєвого наповнення персонажа. Тому незрідка епізод переростає в роль.

-          На мою думку, між «Миргородом» і «Вавилоном» є певний зв'язок. Я кажу не лише про сутність, а й про формальні, сюжетні ознаки обох творів.

-          Важко сказати. Якщо й так, то це, мабуть, через присутність Івана. У моєму фільмі він зіграв подібного персонажа: такий собі філософ, відсторонений від життєвого виру.

Мабуть, кожен добрий актор має домінанту, котра об'єднує, зрештою, всіх його персонажів. Хоча стихії в цих фільмах різні: «Миргород» ближчий до авантурної історії.

-          У «Вавилоні» й «Миргороді» - філософ. У документальному фільмі Роллана Сергієнка «Відкрий себе» Іван своїм голосом за кадром утілив Григорія Сковороду. Чи був Миколайчук у житті схожий на своїх персонажів?

-          На жаль, я не настільки наблизився до Івана, щоби вважати себе знавцем його характеру. Та загалом мені здається, що ці ролі були йому дуже близькі. Він вивчав життя, спостерігав його, заглиблювався, не зупинявся на зовнішніх проявах. Івана не було чути з першого поверху на третій. Він обирав таку позицію, яка давала йому змогу занурюватися в людські долі.

-          На початку вісімдесятих, коли знімали «Миргород», ви були доволі молодим режисером, а Миколайчук уже вважався метром. Ви зверталися до нього за порадою під час роботи над картиною?

-          Зазвичай режисери зухвалі, цинічні й самовпевнені. (Сміється). Навіть студенти завжди «розумніші» за своїх викладачів. А от з Іваном ми мали добре спілкування. На зйомках є час, щоб сісти й поговорити.

-          Ми фільмували на натурному майданчику поблизу Оболоні, який тоді належав студії Довженка. Поки будували декорацію мініатюрного Миргорода, мали час для розмов. На жаль, Іван уже тоді був хворий, але це не завадило нам налагодити тісний контакт. Закінчилося тим, що він подарував мені дивовижний годинник. Якщо не казати, що це таке, то ніхто й не здогадається. Це переносний сонячний годинник, із компасом усередині. Він працюватиме доти, доки світитиме сонце.

-          Щось на кшталт вічного двигуна?

-          Вічного немає нічого. Навіть вічність у нас одноразова. Однак у межах одноразової вічности цей годинник справді вічний. Загалом мені щастить на годинники. Інший подарував колись Параджанов: тому годинникові років 80, він важкий і схожий на цибулину.

У нас із Миколайчуком склалися теплі взаємини. Тож і я вирішив йому щось подарувати. Іван скаржився, що в нього очі болять. У той час купити темні окуляри було проблемою. А моя дружина якраз привезла мені з Японії, де була на гастролях, саме такі. Тож ми з Іваном зробили один одному гарні подарунки.

-          Миколайчук чимось вплинув на вашу свідомість?

-          Певно, скажу банальну фразу, але Іван зробив зі мною щось серйозне. Причому не відразу, а дуже повільно. Я приїхав із Москви, де забув українську мову. До того ж радянська система виховувала людей у дусі уніфікації. Тоді не мало значення, який фільм – російський чи український – усе вважали радянським. Київ був тоді майже стовідсотково російськомовним містом[2]. А Іван спілкувався українською. Я намагався пригадати мову, яку знав із дитинства, однак він сказав: «Спілкуйся тією мовою, якою тобі легше». Тоді я не дуже вдавався в ці нюанси.

Але візьмемо «Тіні забутих предків». Параджанов не просто так відмовився озвучувати їх російською – він почув, як там співають, як Іван вимовляє кожне слово, і зрозумів, що інша мова зруйнує картину. А тоді це було мало не злочином: вихідні дані фільму вимагали російськомовного дубляжу, без цього картина не вважалася завершеною. Параджанов пішов на ризик, який обернувся для нього купою серйозних проблем, і фатальних теж...

Усе дуже просто. Є японське кіно, яке ми ідентифікуємо з перших кадрів. Є російське, польське, американське... Я не кажу, добре воно чи погане, - воно різне, проте має свої певні ознаки. Тож і нам слід робити так, аби можна було сказати, що це кіно – українське.

Завітайте до будь-якого салону, де продають відеокасети, - й побачите, що наші стрічки стоять у розділі «російське кіно». А от «Тіні забутих предків», так само, як і «Вавилон ХХ», ідентифікувати легко.

-          Як світове кіно?..

-          «Сім самураїв» - теж світове кіно, та водночас японське. Твори Фелліні – світове кіно, але італійське... От я думаю: «Що в мене від Івана залишилось?» Колись я побував у нього вдома в Чорториї, побачив його рідних, познайомився з його сестрою Іванкою, яка тоді була ще дівчам. Проте настільки чарівним, що через багато років я і свою доньку назвав Іванкою, хоча раніше навіть не чув такого імені, бо народився в Москві.

Окрім того, коли я щойно потрапив до Чорториї, Іван сказав мені: «Іди-но з Юрком рибу ловити!» Брат Івана копирсався між камінням і руками витягав із води рибу. Можливо, це підштовхнуло мене до епізоду, з якого починається «Фучжоу»: Орест і батько його нареченої ловлять рибу з обох боків річки, а потім здіймається вітер і розносить їх по світу.

На жаль, коли я підійшов до «Фучжоу», до тих фільмів, до яких мене підштовхував колись Іван, то його самого вже не було. Інакше він обов'язково знявся б і у «Фучжоу», й у «Толоці», й у «Сьомому маршруті».

Ви згадали про «Сьомий маршрут». Лариса Брюховецька у своїй книжці про Миколайчука зазначила, що він не грав сучасників, бо не вписувавсь у добу, в якій жив. Було б цікаво побачити на екрані його в сучасному трамваї...

-          На жаль, неможливо дати часові зворотнього ходу. Проте скажу, що фільм був би зовсім інший, навіть принципово інший, якби роль поета (а поет – це також філософ) зіграв Іван. Я можу уявити його в цій ролі.

-          В Івана в житті було чимало важких сторінок. Це було пов'язано зі зміною епох, коли після «вибуху» українського кінематографа в шістдесяті роки почався період придушення національної самоідентифікації. Це були страшні випробування – як і для героя «Сьомого маршруту», котрий фактично підійшов до краю життя. Так було багато з ким серед кінематографістів, а дехто й переступив через цей край. Такі експерименти з живими людьми – фатальні: дати ковток повітря, а потім перекрити кран. Багато режисерів дійшли висновку, що різні претенденти на головну роль здатні кардинально змінити обличчя фільму загалом. Бо актор, якщо він серйозний, формує навколо себе певний ореол.

Цю історію, думаю, Іван відтворив би фантастично, адже він сам із цього покоління.

Іван Гаврилюк якось зазначив, що такі люди, як Миколайчук, мабуть, не вижили б у наш час. Адже були надто чесними й гордими.

-          Це провокативне висловлювання. Отже, й Гаврилюка, й мене можна вважати нечесними? Я ніколи не зазіхнув би на позицію Господа Бога й не брався б за його функції. Це нагорі вирішувати, коли й кому йти ... Знаю лише: через старість іще ніхто на Землі не помирав. Звичайно, Іванові було тяжко, бо існував конфлікт між його внутрішньою концепцією та середовищем. Проте це не був конфлікт слабкої людини, яка загинула від того, що її штовхали ліктями. У когось більше здоров'я, в когось менше. Коли людина стільки віддає – настає кінець. А Іван прожив у кінематографі дуже багато чужих драм. Він прожив куди більше, ніж написано на його могилі: дві дати – народження і смерти.

Іван був сильною людиною. Проте кожен має певний ресурс. Хто дасть відповідь, чому 12-річна дівчинка, намалювавши картину, померла? Це якийсь інший рахунок, ніж просто конфлікт особистости із середовищем.

-          Чи відчуваєте себе частиною світу, центром якого був Миколайчук?

-          Такі геніальні люди, як Іван, дуже азартні в різний спосіб. Коли людина – провокатор, у хорошому розумінні, то вона й у тобі здатна щось зрушити. Так, приміром, я ставлюся до свого брата Юрка, який часто підштовхує мене. Однак він робить це завдяки своїм гладіаторським здібностям, а Іван робив завдяки зосередженості.

-          Була в ньому якась загадка...

-          Іван був негаласливою людиною, без жодного натяку на екзальтацію. Однак бачите: час іде, а «Тіні забутих предків», наче витримане вино, набувають дедалі більшого смаку в мистецькому просторі. А Іван, до речі, був тоді недосвідченим актором. Загадка? Так. Проте, коли його, бува, запитаєш, він починає розказувати якісь побрехеньки...

Кіно-Коло, № 30_2006



[1] Від редакції: Йдеться про те, як Іван зустрівся з душевнохворим і врятувався тим, що видав тому довідку, що той здоровий. Цей епізод є у фільмі «Толока».

[2] Судячи з усього, Михайлу Іллєнкові йдеться про середовище, в якому він жив

і яке добре знає, зокрема про кінематографічне. - Ред.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.   В мережі інтернет наво...