середа, 3 листопада 2021 р.

Друзі. Іван Миколайчук і Леонід Биков

 

Скульптор Анатолій Фуженко, Леонід Биков та Іван Миколайчук.

Леонід Биков (1928 – 1979) загинув в автокатастрофі 11 квітня по дорозі зі своєї дачі до Києва. Напередодні він демонстрував на студії кінопроби фільму «Прибулець», який він збирався знімати. Після повідомлення про його загибель на кіностудії ім. Довженка, де він працював з 1968 року, редакторка виявила лист, написаний ним у лікарні за кілька років перед тим як свій заповіт, й адресував його Миколі Мащенку та Іванові Миколайчуку. Початок цього листа – відповідь, чому саме до них він звернувся: «Очевидно, Вам не стоит объяснять, почему обращаюсь к Вам, скажу только одну фразу: «Вы – земля, Вы – порепані мужики, какими бы Вы не были большими художниками». Это для меня главное, как и для Вас»[1].

 

Дружба між Іваном Миколайчуком і Леонідом Биковим виникла 1968 року під час роботи над фільмом «Розвідники» і залишилася назавжди. Фільм той знімали вже літній Олексій Швачко та молодий Ігор Самборський. Для Швачка тема радянських розвідників у часи війни не була новою – 1959 року він поставив фільм «Далеко від Батьківщини» за пригодницьким романом Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». За спогадами Олексія Швачка, знімати «Розвідників» його попросила кіностудія, бо вже закінчився підготовчий період, а режисера не було. «Прочитав я сценарій, написаний досвідченим кінодраматургом Євгеном Онопрієнком. В основі сценарію – справжні події, навіть головний образ капітана Курганова не вигаданий. Пізніше я познайомився з цією людиною. Йшлося про те, що моряки-розвідники виконали наказ командування – знайти «мінні поля» на Дунаї, поблизу Будапешта, щоб дати можливість нашим кораблям визволити місто від фашистських окупантів і врятувати сотні тисяч людей від голодної смерті та хвороб. <>

Сценарій ще потребував доопрацювання, але на це вже не було часу. Домовилися, що у процесі знімання будемо ще працювати над ним, хоч це й нелегко[2].

Іван Миколайчук – капітан Курганов у фільмі «Розвідники». Режисери Олекса Швачко та Ігор Самборський. Кіностудія ім. О. Довженка, 1968.

 

Актори вже були в основному дібрані. Переглянули проби… На роль капітана Курганова вирішили запросити Івана Миколайчука. Замінили й деяких інших акторів. На роль старшини Макаренка запросили Леоніда Бикова, на роль боцмана – Андрія Сову, на роль кухаря – Олексія Смрнова[3]. Мені хотілося запросити таких акторів, які б своєю зовнішністю, манерою гри, поведінкою у житті не були схожі на стандартних героїв, щоб це були прості, звичайні радянські люди. А в душі, за переконаннями – справжні патріоти батьківщини, здатні захищати її до останньої краплі крові. У зйомках фільму взяли, крім того, участь Костянтин Степанков, Володимир Ємельянов, Людмила Марченко, Леонід Масоха, Віталій Дорошенко. Режисером-співпостановником було затверджено молодого режисера І. Самборського, оператором – досвідченого майстра Михайла Чорного, художником – М. Юферова, композитором погодився бути В. Баснер. Почали знімати натуру у Прибалтиці – в Талліні і в Ризі. <>

Працювати з таким актором, як Л. Биков, не було потреби, він сам все робив краще, ніж я міг би йому запропонувати. Він сам допомагав мені працювати з іншими акторами в епізодах, в яких знімався. Напередодні ми завжди репетирували епізоди наступного знімального дня: уточнювали текст діалогів, розробляли мізансцени. Зате під час зйомок обмежувалися тільки деякими поправками.

Багато хороших, завжди з гумором, вигадок виникало у Леоніда Бикова вже під час зйомки. Працювати з ним було дуже приємно і радісно. Його імпровізації завжди були доречними і вдалими. Так само легко було працювати і з Іваном Миколайчуком та Костянтином Степанковим»[4].

Перед цим фільмом останні шість років Биков відмовлявся зніматися. Як же вдалося залучити його до цього фільму? Ось що згадував сценарист Євген Онопрієнко: «Якось мені сказали, що Биков, який жив тоді в Ленінграді, згоден зіграти у фільмі «Розвідники» за моїм сценарієм одну з ролей. Я здивувався – роль була малесенька, і зрадів, звичайно. Але Биков погодився за умови, що спочатку переговорить зі мною. І в результаті цієї розмови роль старшини Макаренка стала ледве не головною в картині, а що найбільш соковитою і цікавою – то це вже точно! Він так побачив роль і так мені, автору сценарію, показав її, що я не міг не дописати її, не переробити. На жаль, з низки причин картина не стала явищем, однак в тому, що вона одержала першу категорію і її подивилися 50 мільйонів глядачів, безперечно, величезна заслуга Бикова»[5].

У творчій біографії Леоніда Бикова ця роль важлива, бо писалася для нього і це був омріяний образ народного жартівника. Він володів рідкісним умінням «заземляти» героїчні ситуації. 

Андрій Сова і Леонід Биков у фільмі «Розвідники».

 

Отже, розвідникам дано наказ викрасти карту мінних полів з німецького штабу. В ризикованих діях вимагалося володіння найвищим військовим вишколом, інтенсивним мисленням і блискавичною реакцією, аби виконати завдання й уціліти. Напередодні операції (викрадення карти мінних полів), яка почнеться на світанку, розвідники збирають нехитру вечерю, щоб зустріти Новий рік. Смішні ситуації з пляшками вина, які невідомо як і де знайшов серед стрілянини й вибухів всюдисущий Макаренко. А тоді всі гуртом співають пісню «Старая, бывалая солдатская шинель», яка звучить проникливо. Гумор і ліричний настрій органічно переплітаються, непомітно втягують в цю атмосферу глядача. Навряд, чи фрази, які говорить Макаренко під час цієї учти, де панує родинна атмосфера, були в сценарії. Старшина Макаренко і манерою поведінки, не скутої регламентами уставу та суворою дисципліною, а ще жартами та численними веселими історіями стверджує: на війні сміх і жарти підтримують бойовий дух. Хоча для Макаренка у фільмі все починалося не дуже вдало, його, який опинився на лінії фронту без знаків розрізнення, арештовують. Та капітан Курганов просить своє командування повернути старшину в розвідницьку групу, підкреслюючи, що без нього їм не обійтися. І отримує дозвіл.

Миколайчук не перетворив свого капітана Курганова у звичний для радянського кіно стереотип супермена, він акцентував на особистості, на людських рисах. На той час прототип його персонажа жив у Криму й Іван Миколайчук познайомився з ним, аби краще пізнати відважного розвідника.

Після цього фільму Леоніда Бикова запрошують працювати на кіностудію ім. О. Довженка. Він залишає Ленінград і переїжджає до Києва. Зйомки в «Розвідниках» зблизили обох акторів і принесли Миколайчуку та Бикову радість дружби. Хоча між ними була різниця у 13 років, це ніяк не позначалося, адже працювали на одній студії, спілкувалися. Для обох робота в кіно була сенсом життя, обидва були яскравими особистостями, й обом доводилося важко в задушливій атмосфері ідеологічного тиску.

Того ж року Миколайчук запросив свого колегу і друга в Карпати – на зйомки фільму «Анничка», де він грав головну чоловічу роль. Биков прибув з дружиною – і це було його знайомство з Гуцульщиною.

Восени того ж року Миколайчук отримав листа від Леоніда Федоровича. Той вибачався за тривалу мовчанку і пояснив, що він поховав батька. Був дуже делікатний, тому пояснював:

«Іване, рідний! Мені не хотілося тобі такого листа писати, бо краще самому це все «переспать», а воно якось виходить само.

Я дуже багато хотів тобі сказати за Карпати, гуцулів… Але зараз не буду, бо треба відділити це, щоб не змішались фарби. Обовязково все скажу, але потім…» У цьому листі він просить, якщо буде час, надіслати йому «Камінну душу» Хоткевича, запитує, що чути з «Розвідниками»? Очевидно, під час спілкування Миколайчук розповідав Бикову про психіатричний диспансер у рідній Чорториї, про лікаря, якай там працював і про свій задум, з ним пов'язаний. Цей задум Бикова зацікавив, бо він пише Іванові: «І головне. Обовязково треба зробить сценарій про того лікаря. А «столь долгое отсутствие» – чепуха. В тому розумінні, що це, ну ніяк! не впливає жодним кінцем (крім божевілля).  <> Тільки ти обовязково думай про цю роботу. Це дуже велика річ може і мусить вийти!».

Олексій Смирнов і Леонід Биков у фільмі «Розвідники».

 

А історія така. Десь по війні, після тяжкого поранення, до психіатричної лікарні потрапив німий чоловік на прізвище Невідомий, бо в нього не було документів і він втратив дар мови. Вже згодом з’ясувалося, що цей чоловік – Іван Камбур, Герой Радянського Союзу. Його вдалося вилікувати завдяки спектаклю, який відтворював епізод війни, і в цьому спектаклі брав участь і Миколайчук. У своєму задумі в ролі цього чоловіка він бачив Леоніда Бикова. Тоді з фільмом не склалося, адже Миколайчуку після 1972 року навіть зніматися забороняли, не кажучи про постановку власного фільму. Повернувся він до цього задуму аж у 1983 році й написав заявку на сценарій «Кувала зозуля у бабине літо…» Вона надрукована у книзі «Іван Миколайчук. Сценарії» (2008).

У червні 1972 року Леонід Биков разом із знімальною групою фільму «Пропала грамота» прибув у Красногорівку на Полтавщині – він мав грати Куця, доброго чорта. Але на самому старті пошкодив ногу і повернувся до Києва. Куця зіграв Володимир Глухий зі Львова.

На жаль, Миколайчуку з Биковим більше не випало зніматися. Ще десь на початку 1970-х фоторепортери зафіксували їх обох на Всесоюзному кінофестивалі в Ташкенті.

Насамкінець варто сказати, як обидва актори ставилися до своєї слави і популярності серед глядачів, адже це нелегко – бути зіркою і при тому зберегти простоту і доступність. Можна заперечити, що актори, мовляв, звикли до популярності. Це значить, що вони знайшли відповідну манеру триматись, яка допомагає їм переносити чужі погляди. Як же акторові не піддатися спокусі і не грати в житті?

І Биков, і Миколайчук від природи бути такі, що з ними завжди було легко. І це не здається звичайним. Вони відчували органічну потребу, щоб навколишні були налаштовані добродушно. Вони і є тими симпатягами, які сприймають зовнішні враження. А в приватному житті не відрізнялися від інших людей. Вони були скромні. Справжні актори ніколи не стараються бути на видноті, не декларують своїх поглядів і переконань, не пояснюють своєї творчості. Їм достатньо території ролі – там необхідно проявляти себе, показати, на що ти здатний. Розповідали, коли на Всесоюзному кінофестивалі в Баку фільм Л. Бикова «В бій ідуть тільки «старики» отримав дві нагороди, постановник уникав тележурналістів, не хотів давати інтервю.

Про акторську ж магію обох можна сказати словами Миколи Гоголя: «Словом, все было хорошо, как не выдумать ни природе, ни искусству, но как бывает только тогда, когда они соединяются вместе…».

                        Лариса Брюховецька



[1] Заповіт Леоніда Бикова. // Брюховецька Лариса. Своє/рідне кіно Леоніда Бикова. – К. : Редакція журналу «Кіно-Театр», В-во «Задруга», 2010. – С. 324. Найперше цей текст був опублікований в журналі «Новини кіноекрану» в 1988 році.

[2] Імпровізаційність екранного дійства відчувалася в роботі акторів. І добре, що постановники не перешкоджали їм, і не викинули під час монтажу дорогоцінних перлин натхненного дійства.

[3] Обидва – Андрій Сова й Олексій Смирнов – були акторами комедійного плану, зокрема, Олексій Смирнов чудово зіграв у комедії Леоніда Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика» (1965).

[4] Швачко О.Ф. Розповіді про сучасників. – К. : Мистецтво, 1983. – С. 95 – 96.

[5][5] Оноприенко Евгений. «Будем жить!» // «Будем жить!». Воспоминания о Леониде Быкове – режиссере, актере, друге. – Сост. Деревянко Т., Парфенюк Е. – К. : Український письменник, Вир. – 1996. – С. 82.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Іван Миколайчук, Любов Румянцева у фільмі «Анничка»

  1967 рік. Карпати. Зйомки фільму «Анничка». Біля річки знімали ключовий епізод фільму – танець Іванка (Іван Гаврилюк) на битому склі. «П...